Сторінка
2

Формування ключових компетентностей учнів при вивченні української мови та літератури

– забезпечують широку сферу розвитку особистості – її логічного, творчого та критичного мислення, самопізнання, самовизначення, самооцінки, самовиховання й т. ін.

Українські вчені-педагоги визначили три основні галузі компетентностей, що можуть відповідати перелікам ключових компетентностей:

1. Соціальні (пов’язані з оточенням, життям суспільства, соціальною діяльністю особистості): здатність до співробітництва, вміння розв’язувати проблеми в різних життєвих ситуаціях, навички взаєморозуміння, комунікативні навички, мобільність, вміння визначати ролі в суспільстві тощо.

2. Мотиваційні (пов’язані з внутрішньою мотивацією, інтересами, індивідуальним вибором особистості): здатність до навчання, винахідливість, уміння досягати успіху в житті, інтереси та внутрішня мотивація, особисті практичні здібності, вміння робити власний вибір.

3. Функціональні компетентності (пов’язані зі сферою знань, умінням оперувати науковими знаннями та фактичним матеріалом): лінгвістична компетентність, технічна та наукова компетентність, уміння оперувати знаннями в житті та навчанні, вміння використовувати ІКТ тощо.

Вивчаючи зарубіжний досвід, можна виділити важливий аспект: учитель може виступати не в ролі розповсюджувача інформації (як це традиційно прийнято), а в ролі консультанта, порадника, іноді навіть колеги учня. У результаті учні активно беруть участь у процесі навчання, навчаються самостійно мислити, пропонувати своє бачення, прогнозувати та моделювати окремі ситуації.

Таким чином, компетентнісний підхід акцентує увагу на результатах освіти, причому як результат розглядається не сума засвоєної інформації, а здатність людини діяти у різних проблемних ситуаціях.

Комунікативна компетентність

Одним із важливих завдань мовної освіти, як це зазначено в "Концепції вивчення української мови в 5-12-х класах загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання", є "сформувати вміння й навички вільного вираження

думок і почуттів в усіх видах мовленнєвої діяльності: аудіюванні, читанні, говорінні, письмі і в різних сферах спілкування: особистісній, публічній, освітній, тобто виробити комунікативну компетенцію особистості; оволодіти культурою мовлення".

Таким чином, з Концепції випливає, що сутність комунікативного спрямування виявляється в навчанні учнів розв’язувати комунікативні завдання з метою оволодіння високим рівнем спілкування українською мовою. Комунікативно-діяльнісний підхід "передбачає вдосконалення комунікативних умінь і навичок і спирається на принцип наступності та перспективності в навчанні рідної мови, що забезпечить безперервне формування мовної, мовленнєвої і комунікативної компетентності учнів".

У "Концепції вивчення української мови в 5-12-х класах загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання", "Державному стандарті базової і повної середньої освіти", у чинних шкільних програмах з мови для середньоосвітніх шкіл, у переважній більшості методичних посібників використовуються терміни "мовна компетенція", "мовленнєва компетенція", "комунікативна компетенція".

Українські лінгводидакти послуговуються сааме цими номінаціями, вкладаючи в поняття "компетенція" ті ж ознаки, які має й термін "компетентність".

Ми розмежовуємо поняття "компетенція" і "компетентність", наголошуючи, що перше являє собою набір певних знань, умінь, навичок, оцінних ставлень особистості та її досвіду, а поняття "компетентність" є ширшим і означає володіння (рівень володіння — високий, середній, низький) компетенцією чи компетенціями.

Спираючись на тлумачення М. Пентилюк, що "мовну компетентність становлять знання особистості про саму мову, її граматичну структуру, словниковий склад, історію та закони її розвитку; роль мови в ментальності українського народу, в суспільному житті, розвитку інтелекту; уміння давати оцінку кожному з рівнів мовної системи, розрізняти мовні категорії, здатність усвідомлювати мову як своєрідну знакову систему, що забезпечує мислення людини, формування її думок і почуттів", доходимо висновку: мовна компетентність складається з фонетичної, лексичної, семантичної, орфоепічної, орфографічної, фонологічної, граматичної, стилістичної компетенцій.

Сукупність мовних знань особистості забезпечує вироблення мовленнєвих умінь і навичок, необхідних їй протягом усього життя. Результатом мовленнєвої діяльності (аудіювання, говоріння, читання, письмо) є формування мовленнєвої компетентності особистості. У "Концепції навчання державної мови в школах України" зазначено, що "метою навчання рідної мови є формування особистості, яка володіє вміннями і навичками вільно, комунікативно виправдано користуватись мовними засобами при сприйнятті (слуханні і читанні), створенні (говорінні і письмі) висловлювань у різних сферах мовлення, тобто забезпеченні її всебічної мовленнєвої компетенції".

З формуванням комунікативної, мовної та мовленнєвої компетентностей тісно пов’язаний процес вироблення соціокультурної, лінгвокраїнознавчої та стратегічної компетентностей. Суть соціокультурної компетентності полягає в здатності особистості сприймати, аналізувати, оцінювати прочитані чи почуті українські тексти, висловлювання про Батьківщину, родину, історію рідного краю, народні звичаї і традиції, мистецтво, національні свята, рослинний і тваринний світ України, загальнолюдські цінності тощо і добирати та використовувати ті з них, які необхідні для досягнення певної комунікативної мети.

С. Омельчук під комунікативною компетенцією розуміє сукупність знань про спілкування, умінь і навичок, потрібних для сприймання чужих і побудови власних програм мовленнєвої поведінки, адекватних цілям, сферам і ситуаціям спілкування. Модель комунікативної компетенції, на думку С. Омельчука, може мати певний вигляд.

Звідси виникає взаємозв’язок між усіма компонентам комунікативної компетенції, проте між мовною і мовленнєвою найтісніші взаємовідношення. Існує зв’язок між формуванням мовної і мовленнєвої компетенцій, який зумовлений тим, що мовленнєві вміння й навички ґрунтуються на знаннях мовної системи, володінні нормами літературної мови. Мовленнєві вміння, навички, досвід мовленнєвої діяльності формуються поступово, відповідно до вироблених мовних умінь, навичок як засобу пізнання навколишнього світу, засвоєння норм спілкування, самоствердження школяра як мовної особистості.

Соціокультурна компетентність

Т. Колодько, досліджуючи проблему формування соціокультурної компетенції майбутніх учителів-словесників, на основі системного підходу розглядає її як своєрідну цілісну систему взаємопов’язаних компонентів: країнознавчу, лінгвокраїнознавчу, соціолінгвістичну компетенції. Представлена у дослідженні Т. Колодько структура соціокультурної компетенції має певний вигляд.

Країнознавча компетенція — це здатність особистості усвідомлювати знання про народ — носія мови, національний характер, суспільнодержавний устрій, особливості побуту, традиції, звичаї, здобувати знання в галузі освіти, культури.