Сторінка
1
За роки незалежності в Україні відбулися суттєві зміни в економічній, соціальній і, особливо, духовній сферах нашого суспільства. Зроблені вагомі зрушення у напрямі ринкового господарювання – проведена масова приватизація об’єктів, створюється відповідна інфраструктура тощо. Але до побудови ринкової економіки, ефективного задіяння ринкових методів господарювання, забезпечення конкурентоспроможності економіки, підвищення зайнятості населення та відповідності заробітної плати обсягам та якості праці ще далеко.
Для вирішення цих економічних і пов’язаних із ними соціальних питань необхідні подальші ринкові перетворення, суттєве реформування економічних відносин, у тому числі в регіональному аспекті.
Адже поряд з багатьма соціально-економічними проблемами, що виникли в нових умовах ринкового реформування, особливої гостроти набувають проблеми державного управління регіонами. Загальновідомо, що вони існували і раніше, однак в умовах жорсткої централізації в державному управлінні, за відсутності об’єктивної науково-популярної інформації про зарубіжний досвід, а також заідеологізованості теорії і практики державного управління годі було й думати про їх швидке й ефективне вирішення. Проте процеси, що відбуваються в світовому суспільстві, зумовлюють доцільність і необхідність радикального перегляду регіональної політики як на глобальному рівні, так і у нашій державі. Зрозуміло, що для вирішення згаданих проблем потрібен не лише певний час, але й конкретна державна політика. Інакше кажучи, без політичної волі держави щодо негайного вирішення проблем, що існують між центром і регіонами, навіть не варто сподіватися хоч на якісь позитивні зрушення у цій сфері.
Державну політику в сфері регіонального управління в умовах переходу до ринкових відносин доцільно розглядати в двох аспектах: по-перше, вона має генеруватися на рівні держави, а по-друге – реалізовуватися та підтримуватися на регіональному рівні. Перевага у той чи інший бік в її реалізації може призвести або до надмірного централізму, або до неконтрольованої і тому суспільно неефективної децентралізації. Збалансованість взаємовідносин між центром і регіонами вимагає регіоналізації суспільного життя в країні.
Регіоналізація здійснюється, в першу чергу, через задіяння регіонально-конкретизованих стратегій соціально-економічного розвитку, які б виходили із загальнодержавних цілей та враховували можливості, ресурси і інтереси регіонів [3, с. 11].
Оскільки регіональні проблеми в умовах становлення ринкових відносин, їх нестійкість зумовлені певною мірою рішеннями, що приймаються і центральними, і регіональними органами влади на основі саме центрального планування, пристосування регіонів до державної політики є неминучим. Такі рішення, як правило, мало популярні. Тому з метою більшої сприйнятливості цих рішень мають закладатися такі цілі справедливості та ефективності, які б оптимально поєднували локальні та загальнодержавні інтереси і відображали регіональну конкретизовану державну політику управління в умовах переходу до ринкових відносин.
Формування бюджетів у всі часи було наріжним каменем у діяльності виконавчих і законодавчих органів влади всіх рівнів. І це зрозуміло, адже від кількості коштів, вміння правильно розпорядитися ними залежить і рівень розвитку області, міста чи будь-якого населеного пункту, вирішення економічних і соціальних проблем.
Важливою передумовою побудови ефективної регіональної політики є економічна, в першу чергу фінансова самостійність органів місцевого самоврядування. У фінансовому аспекті це означає належне фінансове забезпечення реалізації визначених на державному рівні функцій органів місцевої влади.
Отже, під фінансовою незалежністю місцевого самоврядування розуміється можливість самостійного вирішення питань комплексного фінансового забезпечення економічного і соціального розвитку даної території, що входять до компетенції відповідного рівня місцевого управління.
Передумовою фінансової незалежності місцевого самоврядування є розумна, з погляду економічної доцільності, децентралізація влади і адекватний розподіл повноважень, відповідальності, а отже, і фінансово-економічної бази між центром і регіонами, місцевими органами управління. Межі фінансової незалежності місцевого самоврядування зажди повинні визначатись у законодавчому порядку, тобто закон повинен чітко окреслювати функції місцевого самоврядування і відповідно до них джерела ресурсів, які становитимуть фінансове забезпечення цих функцій.
Саме тому внутрішня державна фінансова політика є одним із найсуттєвіших факторів впливу на функціонування місцевих фінансів. Наприкінці XX століття фінансова політика держави щодо сектора місцевого самоврядування отримала назву „політика фіскальної децентралізації”. Прихильники теорії суспільного вибору розглядають децентралізацію як засіб поєднання „покупців” (громадян) та „продавців” (децентралізовані влади), за допомогою якого бажання покупців краще враховуються та задовольняються ефективніше іншими. Спеціалісти у сфері публічних фінансів і нового інституційного економіксу, які разом із школою суспільного вибору розповсюджують методи інституціонального аналізу на публічну політику – розробили аргументи на користь централізації, особливо демократичного типу. У той же час децентралізація не може бути панацеєю у випадках „відмови уряду”, подібно до відмов ринкового механізму однак, вона надає більший потенціал для покращення системи державного управління [2, с. 28].
Основними фінансовими методами державного регулювання є бюджетний та податковий. Що стосується бюджетних відносин, то ключовою є проблема розподілу бюджетних коштів між загальнодержавним і місцевими рівнями, тобто децентралізація.
Механізм перерозподілу бюджетних коштів між різними ланками бюджетної системи, що діяв раніше, не відповідав принципам самостійності та фінансової незалежності місцевих органів влади.
За таких умов розвитку політичних та економічних відносин існує певна класифікація типів децентралізації: політична децентралізація, адміністративна, деконцентрація та фінансова децентралізація.
Під означення політичної децентралізації власне підпадає федералізм. Ідею федералізму нерідко поширюють на дуже широке коло суспільних, а то й особистих відносин. У свій час прихильники анархізму М. Бакунін, П. Кропоткін, П.Ж. Прудон писали про необхідність охопити федералізацією кожну галузь людської діяльності – економічну, соціальну, культурну, для того щоб одержати справді децентралізоване ціле, у якому б влада уживалася з волею. Іноді й у наш час під федералізмом розуміють персональні відносини, пов’язані з безліччю ролей людини в суспільстві.
Завантажити реферат