Сторінка
3

Проблеми фінансування освітньої системи України

Запобігти розвитку несприятливих тенденцій можна лише реальною зміною пріори­тетів державної політики – стосовно освіти загалом і її базових ступенів зокрема. Якщо протягом наступних п’яти років не вдасться відійти від принципу “залишкового” фінансу­вання національної освіти, то Україна може втратити наявний освітній потенціал і надов­го опиниться на узбіччі розвитку світової спільноти.

Крім того, в Україні не створена прозора система розподілу та використання коштів на фінансування сфери освіти. Вибірковими контрольно-ревізійними, контрольно-аналі­тич­ними та експертними заходами, проведеними Рахунковою палатою, встановлено, що 11 вищими навчальними закладами ІІІ–ІV рівнів акредитації від діяльності, що здійснюється поза рахунками Держказначейства, у 2001 році отримано доходів на суму 119 538,0 тис. грн., проведено касових видатків – 101 601,0 тис. гривень.

При цьому, із зазначених сум, порушуючи п. 13 Інструкції про порядок складання за 2001 рік річних фінансових звітів установами та організаціями, які отримують кошти державного та/або місцевих бюджетів, затвердженої наказом Державного казначейства України від 27.12.2001 № 225, не враховано Міністерством освіти і науки України і не увійшло до зведеного звіту (форма № 4-1) міністерства за 2001 рік по спеціальному фонду бюджету з доходів 13 769,0 тис. грн., касових видатків – у сумі 12 905,0 тис. гривень.

Матеріали перевірок Рахункової палати свідчать про те, що окремі види суспільних послуг, що надаються вищими закладами освіти як бюджетними установами, можуть ефективніше надаватися саме на ринкових засадах, без державного втручання у весь процес їх фінансування. Існує стабільний попит юридичних і фізичних осіб на платні послуги, а їх замовники готові за них заплатити власні кошти. Проте на сьогодні надання бюджетними закладами освіти платних послуг, по суті, не створює їм додаткових “диві­дендів” та ніяк не закріплює їх самостійність, оскільки ці заклади зобов’язані чітко вико­ну­вати норми бюджетного законодавства, бо у протилежному випадку це буде бюджетним правопорушенням.

Окремо потрібно зупинитися на протиріччях нормативно-правових актів, які регулю­ють фінансове забезпечення навчальних закладів. Згідно з частиною третьою та п’ятою статті 63, статті 65 Закону України “Про вищу освіту”, частиною восьмою статті 50 та статті 51 Закону України “Про професійно-технічну освіту”, заклади державної та комунальної форм власності мають право користуватися банківськими кредитами, нада­вати фізичним та юридичним особам платні послуги у галузі вищої освіти, самостійно розпо­ряджатися доходами та іншими надходженнями, одержаними від надання цих пос­луг; право відкривати поточні та депозитні рахунки в банках, право зберігати ці кошти на депозитних рахунках банків.

Проте окремі положення Бюджетного кодексу України, який регулює весь бюджетний процес в Україні, вступають у протиріччя з Законами України “Про вищу освіту”, “Про освіту”, “Про професійно-технічну освіту”.

Згідно з положеннями Бюджетного кодексу України державні навчальні заклади:

– не мають права здійснювати запозичення у будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позики юридичним і фізичним особам, крім випадків, передбачених законом про Державний бюджет України (частина третя статті 21 Кодексу);

– повинні складати кошторис, що є основним плановим документом бюджетної уста­нови, який надає повноваження щодо отримання доходів і здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досяг­нення цілей, визначених на бюджетний період відповідно до бюджетних призначень (час­ти­на друга статті 51 Кодексу);

– беруть бюджетні зобов’язання та здійснюють видатки тільки в межах бюджетних асиг­ну­вань, встановлених кошторисами (частина п’ята статті 51 Кодексу);

– мають розрахунково-касове обслуговування в органах Державного казначейства України (пункт 2 частини першої статті 48 Кодексу);

– ведуть бухгалтерський облік і складають звітність відповідно до правил та форм, вста­новлених Державним казначейством України за погодженням з Міністерством фінан­сів України (частина третя статті 56 та частина друга статті 58 Кодексу).

Отже, норми Законів України “Про вищу освіту”, “Про професійно-технічну освіту” не узгоджуються з нормами Бюджетного кодексу України щодо порядку використання влас­них коштів державними закладами освіти, здійснення ними банківських та інших роз­ра­хунково-касових операцій.

До того ж, згідно з Інструкцією Державного казначейства України про відкриття реє­стра­ційних рахунків органами Державного казначейства України, від 09.04.97 № 32 зареєстрованою Міністерством юстиції України 12.05.97 за № 172/1976, яка поширюється на державні навчальні заклади, казначейська система виконання держав­ного бюджету передбачає акумулювання всіх коштів державного бюджету на рахунках, що відкриваються в установах банків на ім’я органів Державного казначейства України.

Зазначені рахунки діють в єдиному режимі, створюючи загальнодержавну систему єдиного казначейського рахунка. Органи Державного казначейства України безпосе­редньо здійснюють платежі на користь суб’єктів господарської діяльності, інших підпри­ємств, організацій і установ, які виконали роботи та (або) надали послуги розпорядникам бюджетних коштів.

Тобто норми Законів України ”Про вищу освіту” та ”Про професійно-технічну освіту” у частині самостійного використання своїх коштів і права відкривати поточні та депо­зитні рахунки в банках, право збереження цих коштів на депозитних рахунках банків, право кори­с­ту­ватися банківськими кредитами, по суті, є формальними, оскільки під час здій­снення бюджетного процесу норми бюджетного законодавства мають пріоритет над інши­ми нормами законодавства.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що існуючий рівень бюджетного фінансування освітньої галузі не задовольняє повною мірою навіть поточні її потреби, не кажу­чи про її модернізацію і розвиток. Освіта може бути визнана дійсним пріоритетом державної політики лише через пріоритетність її державного фінансування. Необхідно запровадити на законодавчому рівні прозорий механізм фінансування державних серед­ніх шкіл і вищих навчальних закладів за принципом виділення коштів з розрахунку на одного учня і студента, які навчаються. З метою збереження і розвитку інтелектуального потенціалу України необхідно відмовитися від принципу “залишкового” фінансування освіти та неухильно виконувати положення статті 61 Закону України ”Про освіту”, яка передбачає фінансування сфери освіти в розмірі не нижче 10 % ВВП.