Сторінка
4

Роль громадських організацій у поширенні освіти на Поділлі в кінці ХІХ-на початку ХХ ст

Подальшим кроком російської імперської влади в цьому напрямку став відомий Емський указ Олександра II про заборону друку і поширення книжок українською мовою, виданий 1876 року. Крім того, указ забороняв ввозити з-за кордону книжки, видані «на малоросійському наріччі», не допускав читання українською мовою і т.д В результаті реалізації цього указу постраждали всі ступені системи україномовної освіти. В університетах звільнялись викладачі. Також не обминули репресії і середню школу. Вчителів з українофільськими поглядами теж звільняли з роботи або переводили до Росії.

Проте українське учительство не збиралося відмовлятися від своїх поглядів щодо розбудови національної школи. Репресивна політика царського уряду тільки посилювала напругу. Педагогічна громадськість активізувала свою діяльність. На нарадах, зборах, конференціях вчителі заслуховували доповіді, приймали резолюції, звернення. Влада вороже поставилася до активізації педагогічного руху за національну школу. Попечителям навчальних округів Міністерство народної освіти надсилало таємні циркуляри, де вимагалося подавати інформацію про неблагонадійних вчителів, схильних до українофільства. Звичайним явищем на той час у школах були несподівані перевірки, і при наявності відповідних доказів учителів звільняли з роботи.

Після Емського указу пішла ціла черга несприятливих для розвитку української національної освіти указів та постанов: 1881 р. - указ Олександра II про дозвіл друкувати окремі словники українською мовою, але російським правописом; 1888 р. - указ про заборону вживання української мови у всіх державних установах, в тому числі і в освітніх закладах; 1895 р. – заборона Головного управління у справах друку видавати і розповсюджувати книги для дітей українською мовою.

Внаслідок вказаних вище репресивних заходів щодо української освіти українська молодь була позбавлена можливості знайомитися з кращими зразками прозових та поетичних творів українських авторів, не мала змоги прилучатися до культурних надбань свого народу. Щодо навчання народних мас, то більшість дітей шкільного віку залишалися поза навчальними закладами і неминуче прирікалася на неписьменність. У дев'яти українських губерніях з корінним населенням 23,5 млн. чоловік налічувалося 1320 початкових шкіл різних типів, у яких навчалося 67129 учнів. Тобто 1 учень приходився в середньому на 163 жителі. Ще гіршим показник був у Подільській губернії - 1 учень на 400 чоловік. Отже, 98% дітей шкільного віку не мали змоги здобути елементарної початкової освіти.

Такий стан справ викликав хвилю обурення серед української інтелігенції. У періодичних виданнях почали з'являтися численні публікації на підтримку національної школи. Такі ж домагання ставили деякі земства, міські думи, науково-просвітні і технічні з'їзди, підкреслюючи, що українське суспільство потерпає через відсутність своєї школи і відповідної літератури. Нарешті сама Рада міністрів Російської імперії визнала наприкінці 1904 року, що низький рівень грамотності українського населення є результатом зборони видання популярної літератури рідною мовою. І поки в урядових колах обмірковувалося питання освітньої політики на Україні, на початку 1905 р. вибухнула революція, прискоривши розв'язання проблеми. У вересні того ж року Кабінет міністрів Російської імперії скасував заборону українського друкованого слова, визнавши її несвоєчасною. З певними змінами такий стан справ зберігався до початку Першої світової війни. В питанні мови викладання з боку царату і надалі проводилась шовіністична політика, спрямована на заборону української мови. Всі педагогічні заклади на Україні, в тому числі і на Поділлі, мали готувати викладачів для початкових народних училищ виключно російською мовою.

Лише після жовтневої революції, у 1917 році Українська Центральна Рада почала здійснювати систематичну політику українізації школи. В березні 1917 року керівництво Центральної Ради добилось від Міністерства освіти і Тимчасового уряду Росії дозвіл на викладання українською мовою у початкових школах тих регіонів, де проживає українське населення. В цей же період були розроблені нові принципи освіти: обов'язковість, безкоштовність, наступність, які були схвалені Українським національним конгресом 6-8 квітня 1917 року. Було засновано курси перепідготовки вчителів. В нових школах вивчали курс «українознавства», створювались бібліотеки, лабораторії, започатковано випуск навчальних кінофільмів, вийшло біля 680 назв книг українською мовою, до осені 1917 року на Україні засновано було близько 2 тис. «Просвіт».

Українізація освіти на Поділлі мала значні успіхи. Заходи Центральної Ради підтримала Подільська єпархія на першому вільному єпархіальному з'їзді православного духовенства Поділля, що відбувся 18-23 квітня 1917 року. При Вінницькому вчительському інституті було відкрито однорічні педагогічні курси української мови.

Таким чином, діяльністю Української Центральної Ради було закладено політичні передумови для розбудови української школи, за яку боролися передові демократичні верстви протягом усього XIX ст., становище школи починає покращуватись і зміцнюватись.

Економічні передумови розвитку освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

До скасування кріпацтва у 1861 році освіта народних мас України, а зокрема території Поділля, перебувала на низькому рівні. Достатньо сказати, що на той час одна школа припадала на майже 10 тис. жителів. Намагаючись підняти рівень освіти, передова інтелігенція організовувала безплатні недільні школи. Першу з них було відкрито 1859 р. у Києві. Невдовзі в Україні їх функціонувало вже 110. Т. Шевченко написав для недільних шкіл «Букварь южнорусскій». Навчання у більшості цих освітніх закладів велося українською мовою. На жаль, 1862 р. недільні школи царським указом були закриті.

На початку 60-х років Російська імперія стояла на порозі кардинальних змін та зрушень в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти за допомогою централізованого бюрократичного апарату, з іншого — розпочата модернізація суспільства зумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих робітниках та піднесення загального освітнього та культурного рівня народу, оскільки тільки за таких умов можна було масово запровадити новітню техніку, передові технології, більш ефективні форми організації праці.

Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19 


Інші реферати на тему «Педагогіка, виховання»: