Сторінка
6

Риторика української мови в загальноосвітньому і вищому навчальному закладах

На думку Л. Горобець, “мовна і лінгвістична компетенції є базовими при формуванні комунікативної компетенції, а риторична компетенція – її складником. Якщо комунікативна компетенція – це здатність і реальна готовність до спілкування адекватно цілям, сферам і ситуаціям, готовність до мовленнєвої взаємодії і взаєморозуміння, то риторична компетенція – здатність усвідомлено створювати, виголошувати і рефлексувати авторсько-адресний текст мовленнєвого/риторичного жанру відповідно до мети і ситуації публічного мовлення. Це вищий рівень комунікативної компетенції”. Особливості риторичної компетенції дослідниця визначає таким чином: “вона ширша за риторичні знання, оскільки містить й історію риторики, і зв'язок мови і культури, і духовний світ особистості, і жанрово-стилістичні особливості текстів як продуктів мовленнєвої діяльності, і їх функціонування”. Структуру риторичної компетенції Л. Горобець подає у вигляді ієрархії трьох основних компонентів: усвідомленого вибору комунікативної мети і стратегій, що реалізуються через комунікативно-риторичні тактики й визначаються комунікативною ситуацією; адекватного синтезу мовлення як цілого тексту; володіння арсеналом жанрово-стилістичних засобів.

Отже, змістовими складниками риторичної компетенції вважаємо знання риторичних законів, стратегій і тактик, риторичних можливостей мовних засобів і закономірностей вживання їх у мовленні; володіння риторичними вміннями; громадянський (патріотичний) світогляд, що формується сім’єю, соціальним, природно-мовним і штучним середовищем; рефлексію; головну настанову особистості – готовність до певної активності.

Для характеристики способів реалізації риторичної компетенції вчені пропонують термін “риторема” як риторична одиниця дискурсу, що має свій зміст, форму прояву і орієнтована на досягнення максимального риторичного ефекту. Основними риторемами сучасного публічного дискурсу вчений називає риторему розмовності та ритореми риторичних універсалій, що сприяють зосередженню уваги на найбільш виразних мовних засобах публічного дискурсу, глибшому розумінню законів їх функціонування, розвитку навичок використання в публічній комунікації.

Отже, на ефективність педагогічної діяльності впливають не тільки особистісні якості та здібності вчителя, а й рівень володіння ним професійними компетентностями. Нами було з’ясовано, що риторична компетенція в галузі освіти має бути основою професійної компетентності, адже спеціаліст зі сформованою риторичною компетенцією легко орієнтується у різних ситуаціях повсякденного, ділового, зокрема професійного спілкування.

З історії риторики як навчальної дисципліни

Риторична компетенція набувається при вивченні студентами риторичних дисциплін. Тому підвищується роль риторики як лінгвопедагогічної дисципліни, яка поглиблює професійно значущі знання і вміння студентів, розширює змістову сторону їх мовленнєвої культури, привчає дотримуватися етичних норм у мовленнєвій діяльності. На важливість викладання риторики вказує і те, що на сучасному етапі розвитку суспільства система освіти потребує високоосвічених спеціалістів, які не лише мають гарні знання, але й вміють їх презентувати, застосувати на практиці. Для цього майбутні педагоги мають володіти ораторським мистецтвом, тобто вміти красномовно говорити. У багатьох вищих навчальних закладах, старших класах гімназій, ліцеїв, загальноосвітніх шкіл вводиться курс риторики. Але це не означає, що викладання риторики в Україні лише починається. Правильніше сказати, що воно відновлюється. Адже здавна в системі української освіти риторика була однією з основних гуманітарних дисциплін, про що йтиметься пізніше. На сучасному етапі риторична підготовка студентів відбувається в основному у педагогічних закладах освіти. Щоб зрозуміти особливості сучасного стану викладання риторики, виявити доцільність риторичної підготовки та її місце у системі наук, доцільно, на нашу думку, звернутися до історії ораторського мистецтва як навчальної дисципліни.

Свій початок риторика як навчальна дисципліна бере у Стародавній Греції, коли у суспільстві виникає потреба у красномовстві, а отже й зростає попит на риторів-учителів красномовства та на риторичні школи. Особливо у ті часи цінували тих, хто вміє себе захищати, добре говорити, гідно триматися перед публікою. Першим з великих ораторів Афін був Перікл, який керував Афінами впродовж 40 років, завдяки хисту красномовства.

Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, як з того періоду, коли настає усвідомлення, що ораторському мистецтву можна і треба вчитися. Риторикою починають займатися філософи-софісти (вчителі майстерності). Вважають, що риторика зародилася в Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора. Його послідовниками були Корак, Лісій і Горгій. Корак відкрив школу, у якій підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти в промову. Його учень Лісій продовжив цю ідею і створив теоретичний посібник техне, в якому були поради щодо побудови промови. Сам оратор написав понад 400 промов, з яких збереглося кілька десятків. Учень Горгія Ісократ був майстром урочистих, святкових промов. Він відкрив у Афінах школу красномовства (392 р. до н.е.). Працював у ній майже 40 років, розробляв техніку красномовства, дбав про образне оформлення промов. Його школа була першим навчальним закладом, який готував висококваліфікованих ораторів – професіоналів, політиків. Тут вивчалося право, політика, філософія, мистецтво.

Проти вчення софістів уперше виступив Сократ, який зайняв почесне місце в історії ораторського мистецтва. Свої бесіди він будував у формі запитань і відповідей. Його вважали наймудрішою людиною, але він говорив про себе: ”Я знаю, що нічого не знаю”. Зі спогадів сучасників відомо, що оратор був бідним, не мав взуття, ходив босим, носив бідняцький одяг, але гроші за навчання не брав. Платний учитель нагадував йому продажну жінку, яка зобов’язана дарувати кохання тому, хто заплатив. Сократ не хотів витрачати час на платних учнів, він проводив бесіди лише з тими, у кого “працювала” душа і розум.

Основним методом навчання у римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких та римських ораторів та декламація їх. Навчальні посібники теж являли собою збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники з різноманітними завданнями з побудови промов.

У Середні віки риторика була знаряддям церкви, однак з появою університетів започатковується університетське красномовство, все ж засноване на релігійних догмах. Лекції не були схожими на сучасні і набували вигляду коментованого читання церковних книжок, яких у той час бракувало і широкій студентській аудиторії вони були не доступними. Пізніше в університетах починають викладати “7 вільних мистецтв”, до яких входила і риторика, яку вивчали на молодшому факультеті разом з читанням і письмом.

В Україні риторика як навчальна дисципліна здобула свого розквіту у стінах Києво-Могилянській академії, навчальний курс у якій тривав 12 років. На 6 році навчання студенти вчилися створювати і проголошувати промови, захоплювати і переконувати слухача живим словом, пізнавали секрети красномовства.