Сторінка
3
Третій період юнацтва, за С. Русовою, пов'язаний із «шуканням наближення до противного полу – дівчата радіють товариству хлопців і навпаки». Водночас саме в цьому періоді «попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням», щ0 вносить новий зміст у життя молоді.
На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез:
• подавати «науково, серйозно без будь яких легкодухих заміток» відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей;
• не вимагати в цей час «сліпої слухняності, непоясненої логічною необхідністю»;
• не втомлювати підлітків «наукою», чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі;
• відволікати від надто великої мрійливості;
• через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності;
• найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати «звірські» інстинкти;
• розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також само опанування, шляхетність.
Реалізація цих завдань, писала С. Русова, – «це великий обов’язок кожної матері, кожного вихованця».
Виходячи з положення про те, що для гармонійного виховання людини необхідне розуміння не лише психології окремої особистості, а й «тої соціальної психології, яка виясняє відношення індивідуума до колективу і колективу до індивідуума», Софія Русова акцентувала на значенні соціальної психології для педагогічної діяльності. Цій проблемі вона присвятила спеціальний реферат у педагогічному семінарі Українського соціологічного інституту, що з'явився окремою статтею в 1931 р. під назвою «Значення соціальної психології для виховання».
У ньому мислителька розкрила сутність молодої, але такої, що «має вже дуже визначні наукові досліди», науки – соціальної психології, як її розуміли американські вчені Ф. Олпорт, Ч. Елльвуд, Дж. Бернард та ін. На цій основі дійшла висновку, що соціальна психологія – це частина психології «індивідуума», яка розглядає його поведінку «в секторі…соціального оточення», тобто дає «розуміння взаємовідносин» людини із соціальним середовищем, без чого виховання неможливе.
Як правильно підмітила дослідниця Н. Дичек, Софія Русова по-своєму підходить до класифікації соціальної психології – за її змістом: розрізняє ту, що досліджує соціальний вплив на індивіда, і ту, яка вивчає вплив особистості на колективне життя. У пошуках відповіді на питання, що справляє більший вплив на розвиток цивілізації – розум чи емоції, і на які стимули соціального оточення реагує особа, С. Русова схиляється до думки про те, що поступ цивілізації спирається більше на емоції, симпатії, ніж на розум. А в процесі «суцільного розвитку індивіда» першочергова роль належить мові, знання якої дає змогу розуміти поведінку інших людей, служить «шляхом переймання», «прилаштування» до оточення, що сприяє розвиткові особистості.
Вчена погоджується з висновками сучасних їй психологів про те, що своєрідним містком між «перейманням людей реальних» і символічних образів літератури та абстрактних соціальних вартостей (мужності, шляхетності, героїзму) служить мистецтво. Велику роль у задоволенні змагань людини до поступу, до нових ідеалів відводить – особистостям «оригінальної думки і міцної сили волі», особливо в часи суспільних перемін, докорінних реформ. На її думку, вся «висока праця цивілізації – це наслідок праці натхнених піонерів», «геніальних діячів», якими їх зробили природа, оточення, соціальний осередок.
Відповідь на питання про те, як забезпечити наукові підвалини результативності виховання, Софія Русова пов'язувала не тільки з теоретико-методичними положеннями педагогіки та психології, але і з філософією, яка одна «тільки може освітити таємне питання – до чого маємо вести нашого вихованця, де знайти «для нього найпевніший шлях до всесвітньої остаточної правди». Тобто осмислення вченою глобальних педагогічних проблем привело її до розгляду питань філософії виховання.
За висновками сучасних дослідників творчої спадщини С. Русової, у цій галузі «вона була піонером», оскільки першою переклала з англійської мови на українську і ввела в науковий обіг основні ідеї праці американського філософа й педагога Г. Горна «The Philosophy of Education» («Філософія освіти»), виклавши їх в обширній статті «Дещо з філософії виховання» ще в 1917 р. Поділяючи думки вченого, вона писала: тільки «філософське розуміння життя дасть ясний напрямок нашій діяльності і вияснить значіння виховання для загального вселюдського поступу…».
Водночас мислителька вважала, що сучасна їй педагогіка поки що не висунула «жадної широкої філософської думки, яка б керувала вихованням, поклалася б ґрунтом для усіх практичних методів і засобів…». Зате в ній достатньо повно простежується «соціальний напрямок», представлений науковими пошуками Дж. Дьюї, Г. Кершенштейнера, М. Монтессорі, П. Наторпа. Через те у визначенні суті виховання С. Русова виходила із розуміння його як «одного з міцніших факторів в соціальному життю кожного народу».
За її словами, виховання «нацією своєї молоді йде у зв’язку з політичними та соціальними уявленнями, її родинними та громадськими звичаями і світоглядом». Його мета тісно пов'язується із «визначенням вищих вартостей життя», з тим найвищим гуманним ідеалом, «що панує на той час у громадянстві». Людина вихована, стверджувала педагог, це «працездатна, соціально свідома, корисна в кожному суспільстві, в кожному громадянстві, з піднесеною любов'ю до рідного краю і з пошаною до других народів».
Дидактика, як мистецтво навчати
У працях Софії Русової періоду еміграції знайшли відображення і проблеми теорії навчання, найбільш повно розкриті у її «Дидактиці». Вдало використовуючи описовий та історичний методи дослідження, вчена порівняла погляди на зміст поняття «дидактика» представників наукової думки різних епох і на цій основі дійшла висновку: дидактика – це невід'ємна частина педагогіки, це «наука про найкращі засоби навчання». Головним її предметом, отже, є «навчання в різних його формах».
Під навчанням педагог розуміла процес, у ході якого дитина під керівництвом учителя «опановує будь-який матеріал, направляючи на це всі свої душевні сили». Навчання, за її словами, – це «пробудження, спонукання й розвиток усіх розумових здібностей дитини…». Ідеалом навчання у працях С. Русової виступає передусім розвиток розуму, думки учня «в напрямку найбільшої самостійності й вироблення найміцнішого почуття солідарності у спільній праці в певній шкільній колективній організації».
Як «рід навчання» С. Русова розглядала також освіту, яка в її трактуванні є «ширшим розумінням слова вчення», оскільки стосується Інтелектуальних знань і «дається більш дорослим дітям… не тільки через книжки, а й через безпосередній контакт з людьми, через перебування в різних місцевостях, серед різних народів». Тобто освіта – це «щось більше, ніж виховна установа». «Придбання» освіти, на думку педагога, – це колективна праця, яка «утворює цілий організм молодого покоління».