Сторінка
13
Звуки людського мовлення, які з першого дня шкільного навчання стають для дітей особливим предметом вивчення, класифікуються за багатьма параметрами, передбаченими програмою: за приналежністю до голосних і приголосних; голосні – за наголошеністю і ненаголошеністю; приголосні — за участю голосу і шуму; за ступенем м'якості. Тому вправи на класифікацію звуків служать важливою умовою для формування в учнів багатьох фонетичних понять, пов'язаних з фонетичними уміннями учнів.
Слід пам'ятати, що будучи однією із форм розумової діяльності учнів, яка ґрунтується на усвідомлених діях, класифікація звуків повинна спиратися передусім на цілеспрямовані спостереження за їх вимовою та за акустичними властивостями (характером звучання) окремих звуків. На цій же основі повинні будуватися і фонетичні та орфоепічні вправи, які сприяють виробленню в учнів уміння класифікувати звуки. Наводимо зразки таких вправ:
1. Назвіть звуки, під час вимови яких повітря в ротовій порожнині проходить вільно, без перешкод ([а], [о], [у], [е], [и], [і]).
2. Назвіть звуки, під час вимови яких перепона на шляху струменя видихуваного повітря створюється губами ([б], [п], [в], [м], [ф]); зубами і кінчиком язика ([т], [д], [ц]).
3. Назвіть звуки, під час вимовляння яких чуємо тільки шум ([с], [ш], [х], [т], [п], [к]); назвіть звуки, що утворюються за допомогою голосу й шуму ([б], [д], [ж], [з], [г], [дз], [дж]).
4. Назвіть парні приголосні, що творяться однаково, але відрізняються за звучанням ([б]— [п], [д']— [т'], [з] — [с], [дж] — [ч] та ін.).
5. Поясніть, що є спільного і відмінного у вимові звуків [д] і [д'], [д] і [т].
6. Виділіть зайвий звук із таких груп: [а], [о], [у], [ж], [і], [и]; [б], [д], [ж], [з], [к], [г], [дж], [дз]; [б], [п], [в], [м], [ф], [с]; [ж], [з], [с], [ш], [д], [х].
7. Продовжіть ряд звуків: [р'], [н'], [т'], [й], .
8. Назвіть голосні звуки в словах: юннати, лялька, поїздка.
9. Назвіть однакові приголосні звуки у словах: молодь і молотьба.
10. Чим відрізняються між собою голосні звуки у словах: листки [лиестки']; везе [веизе']?
Подібні вправи учні виконують на основі слухових та артикуляційних сприймань, тобто на основі вимови, оскільки опора на зорові сприйняття (букви) часто призводить до помилок в якісній характеристиці звуків, ускладнює аналітичну діяльність, провокує на неправильні висновки.
Згодом стає необхідним і порівняння звукового та буквеного складу слів, орфоепічної та орфографічної форм. Воно зумовлене потребою враховувати взаємовплив між вимовними та правописними діями учнів, особливостями формування орфоепічних навичок у молодших школярів, що полягає в необхідності удосконалювати та коригувати вимовні навички дітей, набуті в дошкільні роки, приводити їх у відповідність з вимовними нормами літературної мови.
Використання прийомів свідомого артикулювання та порівняння мовленнєвих одиниць дає можливість учителеві здійснити перехід від конкретних мовних дій фонетико-орфоепічного характеру до розумових операцій (зіставлення, аналізу, синтезу, класифікації) з наступним абстрагуванням, висновками про закономірності у вимові та написанні, що існують у мові. Організація навчальної діяльності в такий спосіб сприяє засвоєнню фонетики.
Під час вивчення орфоепії використовуються різні методи і прийоми навчання. Їх вибір і застосування залежать від характеру матеріалу. Так, під час ознайомлення учнів із звуковою системою української мови, її якостями, походженням і становленням української графіки варто застосувати слово вчителя (розповідь чи пояснення), під час вивчення ролі звуків у мовленні, їх акустико-фізіологічних властивостей, позначення звуків на письмі широко використовуються методи бесіди, спостережень, аналізу мовних явищ з елементами проблемного навчання.
Засвоїти правильну артикуляцію звуків, подолати орфоепічні відхилення допомагають грамзаписи. Вони сприяють розвиткові фонематичного слуху, виховують естетичні смаки дітей. Прослуховування СD-записів є ефективним засобом правильної вимови і може використовуватись не тільки на уроках орфоепії, але й фонетики, лексики, морфології, синтаксису.
Більшість завдань будуються на основі спостережень над природою звуків, роботою органів мовлення, сполучуваністю звуків і їх функцією в мові. Вправи на аналіз фонетичних явищ проводяться індуктивним способом. При цьому слід дотримуватись при спостереженнях і в розборі послідовності від звука до букви, щоб учні засвоїли, що первинним є усне мовлення, а писемне – вторинним. Така послідовність завдань забезпечується послідовністю вивчення програмового розділу: спочатку фонетика, потім орфоепія.
Отже, організація системи вправ з орфоепії зумовлена змістом і методикою виучування мовних явищ. Оскільки в центрі навчання є звукова сторона мовлення, то провідне місце на уроках фонетики належить усним вправам. Слово чи текст, що підлягає спостереженню або аналізу, повинні вимовлятися, прочитуватися вголос.
Робота над наголосом
У початкових класах робота над наголосом здійснюється у двох напрямках — засвоєння учнями нормативного наголосу у вживаних словах та вироблення умінь і навичок швидко й безпомилково визначати в будь-якому слові наголошений звук (склад). Перший з цих напрямків переслідує суто орфоепічну мету, тобто спрямований на формування в молодших школярів культури усного мовлення. Другий напрямок слугує важливою і обов'язковою основою для розв'язання учнями орфографічних завдань, пов'язаних із правописом слів з ненаголошеними голосними.
Не всі діти однаково сприймають наголос у словах. Одні розрізнюють його тільки у вимові вчителя, причому деякі з учнів чують наголос лише в тому випадку, коли наголошений склад вимовляється з сильним напруженням голосу. Інші, добре розрізнюючи наголоси у вимові інших, не чують їх у власному мовленні, хоча й наголошують слова правильно. Частина дітей добре розрізняє наголоси у вимові інших та при власному промовлянні слів уголос, але затруднюються визначати наголошений звук у внутрішньому мовленні.
Перше уявлення про наголошені склади та наголошені звуки учні одержують у добукварний період навчання грамоти, після того, як вони навчилися на слух та за характером вимови розрізнювати голосні і приголосні. Це уявлення треба розвивати в дітей на невеликій кількості добре зрозумілих за значенням двоскладових слів. Для спостереження за силою вимовляння складів у словах учням спочатку пропонуються слова з наголосом на першому складі (мама, рама, літа, хата, сіно, Оля), а пізніше — з наголосом на другому складі (оса, коса, лоша, село, роса, вода, Івась).
Спочатку діти впізнають наголошений звук під час виразного вимовляння слова вчителем, а потім — у вимові товаришів та у власному голосному мовленні. Слід зазначити, що п'ятихвилинні вправи на визначення наголосу в словах викликають в учнів зацікавлення. Цьому сприяють різноманітні завдання:
1. Змініть слова так, щоб наголос перейшов на другий склад: се'ла—(село'), кни'жка—(книжки'), чо'вен — (човни'), ха'та — (хати'), рі'чка — (річки'), мо'ре — (моря').