Сторінка
6

Формування правильної дикції у молодших школярів

За участю голосу й шуму приголосні поділяють на сонорні й шумні .

Сонорними (лат. sоnоге — звучно, голосно) називаються приголосні, що складаються з голосу й шуму з перевагою голосу. Цих звуків в українській мові дев'ять: [в], [й], [м], [н], [н' ], [л], [л' ], [р], [р']. При артикуляції сонорних мовні органи хоча й зближуються в основному так само, як і при творенні шумних приголосних, проте щілина при цьому утворюється досить широка, і повітряний струмінь, проходячи крізь неї, не створює сильного шуму, властивого шумним приголосним.

Шумними називають приголосні, що складаються з голосового тону (або голосу) й шуму з перевагою шуму або з одного тільки шуму, чітко локалізованого. До шумних в українській мові належать: [б], [п], [ф], [д], [т], [ з], [ш] тощо.

Шумні приголосні, в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв’язки в момент творення, поділяють на дзвінкі і глухі. Якщо голосові зв’язки більш напружені, тоді творяться дзвінкі шумні приголосні звуки: [б], [д], [д'], [ґ ], [ж], [з], [з'], [г], [дж], [дз], [дз' ]. При розслаблених голосових зв’язках творяться глухі шумні звуки: [п], [т], [т'], [к], [ш], [с], [с'], [х], [ч], [ц], [ц'].

Дзвінкі та глухі приголосні утворюють так звані акустичні пари (дзвінкий звук – глухий): [б]-[п], [д]-[т], [д' ]-[т' ], [ґ ]-[к], [ж]-[ш], [з]-[с], [з'] - [с'], [г]-[х], [дж]-[ч], [дз]-[ц], [дз' ]-[ц']. Глухий звук [ф] в українській мові співвідносного дзвінкого звука не має. Дзвінкі приголосні у кінці слова та в кінці складу вимовляють дзвінко. Усі сонорні приголосні звуки належать до дзвінких і не мають парних глухих.

За активним мовним органом приголосні поділяють на губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), язикові ([д], [д' ], [т], [т' ], [з], [з' ], [с], [с' ], [дж], [дж], [ц], [ц' ], [р], [р' ], [л], [л' ], [н], [н' ], [ж], [ч], [ш], [дж], [й] та глоткові [г].

Приголосні розрізняють за наявністю або відсутністю палаталізації (або за твердістю і м'якістю) [69, 24]. Палаталізація звуків, або пом'якшення, виникає внаслідок додаткового підняття передньої і середньої спинки язика в напрямку до твердого піднебіння. Ця додаткова артикуляція подібна до артикуляції голосного [і]. Коли до основної артикуляції приголосних приєднується додаткова і-подібна артикуляція, то об'єм ротового резонатора помітно зменшується і власний тон приголосного підвищується [35].

За ознакою твердості чи м'якості приголосні розмежовують на тверді ([б], [п], [д], [т], [ґ ], [к], [ф], [ж], [ш], [з], [с], [г], [х], [дж], [ч], [дз], [ц], [в], [м], [н], [л], [р]) і м'які ([д' ], [т' ], [з' ], [с' ], [дз' ], [ц' ], [й], [л' ], [н' ], [р]). Окремі приголосні за ознакою “м’якість- твердість” утворюють пари: [д]-[д' ], [т]-[т' ], [з]-[з' ], [с]-[с' ], [дз]-[дз' ], [ц]-[ц' ], [н]-[н' ], [л]-[л' ], [р]-[р'].

Враховуючи слухове сприйняття, приголосні діляться також на свистячі ([з], [з' ], [с], [с' ], [ц], [ц' ], [дз] [дз' ]) і шиплячі ([ж], [дж], [ч], [ш]). Зовсім невелику групу складають носові приголосні ([м], [н], [н' ]), у творенні яких бере участь носова порожнина.

Окремо треба сказати про звук [ґ], що третім виданням українського правопису було повернуто в українську абетку. Звук [ґ] вживається у словах: ґанок, ґоґель- моґель, ґудзик, ґрунт, ґречний, ґрати (іменник), ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґранчак та ін.

Звуки [ґ] та [г] легко розрізняються на слух:

[г] - гортанний щілинний, глухіший;

[ґ] - задньоязиковий проривний, дзвінкіший.

Різницю в роботі мовних органів при вимові цих звуків можна відчути на дотик, прикладаючи пальці до гортані.

Голосні в українській мові у наголошеній позиції звучать чітко і виразно (голос, сила). Так само чітко і виразно вимовляються і голосні [а], [і], [у] в ненаголошених складах (співати). Ненаголошений [е] вимовляють із наближенням до [и], так само як і ненаголошений [и] наближається до [е]. Особливо помітно це у випадку, коли [и] чи [е] знаходяться перед наголошеним складом (заметіль). Голосні [е], [и] майже не змінюються у кінці слова і у складі з побічним наголосом (пити, куля). Ненаголошений звук [о], як і наголошений, теж вимовляється голосно, ніколи не перетворюючись на [а], як у російській мові.

У дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу буквосполучення -ться вимовляється як [ц']: сміється - [с'м’ійец':а]. Букво-сполучення -шся вимовляється як довгий м'який [с’]: смієшся – [с'м’ійе'с':а].

Дзвінкі приголосні [б], [д], [д’], [ґ], [ж], [з], [з’], [г], [дж], [дз], [дз’], як правило, зберігають свою дзвінкість у таких випадках:

на кінці слова (ніж, гедзь);

в середині слова перед наступним глухим приголосним, найчастіше на межі кореня і суфікса (дiжка, жабка); виняток – дзвінкий приголосний [г], який в окремих випадках чергується з глухим [х] перед глухими [т'] і [к]: [н'і'хт'і], [вохки'й];

у кінцевих дзвінких приголосних префіксах роз-, без-, через- та інших перед глухим приголосного кореня (розповідати).

Дзвінкий [з] чергується з глухим [с] тільки у префіксі з- перед наступним глухим кореня (крім [ш] і [ч]) - [с'ц'іпити], [схот'іти]. У випадку знаходження дзвінкого свистячого [з] перед шиплячими [ш] і [ч] він чергується з глухим шиплячим [ш] (зшити).

Глухі приголосні в середині слова перед дзвінкими вимовляються дзвінко: [п р о' з' б а]. Приголосні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистячими [з'], [ц'], [с']: [кни'з'ц'і].

Нормативним для української мови є чергування [у] та [в]; [і] та [й] у мовному потоці, яке залежить від кінця попереднього і початку наступного слова [наш учи'теил'].

Більшість букв позначає один звук.

Але буква може передавати і два звуки, напр.:

буква щ передає сполучення двох звуків [ш]+[ч];

буква ї завжди позначає два звуки [й] та [і].

З іншого боку, для позначення одного звука можуть вживатися дві букви (напр., букви дж і дз передають відповідно кожна свій звук: [дж] і [дз] (джміль, їжджу, дзеркало, дзига).

Букви я, ю, є можуть передавати по одному звукові - [а], [у], [е], коли вживаються для позначення м'якості приголосних: люди - [л'у'ди], давнє - [д'а'вн'е], а також два звуки, коли виступають:

на початку слова: юшка - [йу'шка], єдність - [йе'д'н'іс'т'];

на початку складу після букви, що позначає голосний склад: палає - [па-ла'-йє];

після апострофа: в'яне - [вйа'не];

після м'якого знака: портьєра - [портйе'ра].

М'якість приголосних передається за допомогою букв ь та і (сталь, тісто, хіба). Твердість приголосних на письмі не позначається, а для роздільної вимови вживається апостроф.

Звукові як лінгвістичній одиниці властива автономність. Відриваючись від конкретної морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності, автономності. Саме тоді, коли звук пориває з лексичним або граматичним значенням, він перестає бути словом чи морфемою і стає самостійною звуковою одиницею, яка об'єктивно існує поряд з іншими мовними одиницями — морфемою, словом, реченням, хоч не однакова з ними за роллю.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16  17  18  19 


Інші реферати на тему «Педагогіка, виховання»: