Сторінка
5
Відома російська дослідниця О. Ярська-Смірнова незалежне життя трактує як можливість самому визначати і вибирати, приймати рішення і керувати життєвими ситуаціями. На думку авторки в соціально-політичному значенні незалежне життя не пов’язане з необхідністю людини удаватися до сторонньої допомоги чи допоміжних засобів, які потрібні для її фізичного функціонування. У філософському розумінні поняття “незалежне життя” – це спосіб мислення, психологічне орієнтування особистості, яке залежить від її взаємовідносин з іншими особистостями, від фізичних можливостей, від оточуючого середовища і ступеня розвитку систем служб підтримки. Філософія незалежного життя орієнтує людину, яка має інвалідність, на те, щоб вона ставила перед собою такі ж завдання, як і любий інший член суспільства.
У своїй праці “Соціальне конструювання інвалідності” О. Ярська-Смірнова зазначає, що людина стає особою з обмеженими можливостями, інвалідом у тому випадку, якщо її зовнішній вигляд, поведінка, стан здоров’я не відповідає системі норм, прийнятих в тому суспільстві і в тій культурі, до якої вона належить. Порушення розвитку не носять статичний характер, багато в чому каталізуються соціальним середовищем і в більшості випадків від ставлення оточуючих людей залежить ступінь важкості того чи іншого онтогенетичного дефекту, тому першочерговим є не порушення розвитку, а самоцінність суб’єкта, його особистісні якості, людська достойність.
Російський психолог Г. Трошин стверджує, що обмеження психофізичних можливостей є не тільки кількісним фактором. Це системна зміна всієї особистості в цілому. Дитина з обмеженими можливостями – це “інша” дитина, “інша” людина, не така як усі, яка має точку зору, відмінну від думки інших людей, які потребують часто зовсім інших, ніж зазвичай умов життя, соціалізації, освіти для того, щоб компенсувати і коригувати наявні обмеження здоров’я і життєдіяльності. Порушення розвитку мають сприйматись “не як явище виключене, засуджене, недоступне впливу, а лише як відхилення від нормального ходу розвитку”. При цьому, з точки зору Е. Дюркгейма, захворювання не робить людину особливою істотою, а лише примушує її по іншому адаптуватись у суспільстві.
Теоретичне обґрунтування необхідності та широких можливостей соціальної компенсації дефекту за рахунок побудови необхідних шляхів вирішення завдань належить видатному радянському психологу і педагогу початку ХХ століття Л. Виготському, який сформулював та обґрунтував сучасні уявлення про природу та сутність аномального розвитку. Стверджуючи, що нормальна та аномальна дитина розвиваються за однаковими законами, обумовленими культурно-історичним походженням вищих психічних функцій і специфічно людськими здібностями, вчений головну причину дитячої дефективності вбачав у “соціальному вивисі” – випадінні аномальної дитини із складеної історично, соціальної за своєю природою системи трансляції суспільно-історичного досвіду.
Він також наголошував, що аномальність неминуче породжує прагнення до компенсації і зверхкомпенсації, незалежно від рівня інтелектуального розвитку індивіда. Відповідно, на думку Л. Виготського, процес компенсації може носити як свідомий, так і не свідомий характер, а найбільш ефективно позитивні зміни в розвитку індивіда будуть відбуватись при наявності соціокультурного середовища.
На думку Ю. Долинного, у дітей з особливостями психофізичного розвитку соціалізація відбувається на складній психологічній основі. Негативне сприйняття себе та навколишньої дійсності, усвідомлення інвалідизуючих захворювань спричиняє появу складних проблем, які найчастіше всього знаходяться у психологічній площині, а саме розвиток негативних відчуттів, комплексу неповноцінності, відсутності бажання життєвої самореалізації тощо. У таких дітей виникають, перш за все, відчуття власної негативної відмінності, життєвої неспроможності виконувати певні дії, ізольованості, самотності, недоступності навколишнього реально існуючого світу, постійної залежності від інших людей, зокрема від сімейного, суспільного оточення, предметно-просторового середовища. Негативні відчуття впливають на свідомість дитини-інваліда, що спричиняє розвиток комплексу неповноцінності, усвідомлення своїх відмінностей від однолітків, виявлення байдужості до оточуючого, розуміння відсутності перспективи життя та приреченості.
Отже, діти з особливостями психофізичного розвитку мають бути життєстійкими та життєздатними, успішно вирішувати проблеми, долати труднощі, самостійно навчатись. Саме тому сучасні соціально-економічні реалії, трансформаційні процеси в українському суспільстві актуалізують проблеми, пов’язані з інтеграцією дітей з порушеннями розвитку у соціальне середовище. Включення дітей з особливостями психофізичного розвитку в багатогранне життя суспільства є однією з умов їхньої соціалізації, що реалізуються за допомогою різних моделей соціальної підтримки.
Медична модель спрямована на підтримку задовільного психофізичного стану дитини, яка має порушення розвитку шляхом надання їй різноманітних медичних послуг. Соціальна модель передбачає створення умов для інтеграції дітей в соціум. Зміст політико-правової моделі полягає у захисті дітей та їх участі у всіх сферах життя суспільства. Модель культурного плюралізму спрямована на формування толерантного ставлення в суспільстві до дітей особливостями психофізичного розвитку.
Із часом ратифікації Україною в 1991 році Конвенції ООН “Про права дитини” все більшого визнання та поширення набуває соціальна модель, пов’язана із дотриманням прав людини. На противагу медичній моделі соціальна модель розглядає ваду здоров’я як соціальну проблему, а не як характеристику особистості, оскільки вона (проблема) створена непристосованістю оточення, включаючи ставлення до людей з особливими потребами та виробничі норми, архітектурну безбар’єрність і транспорт. Така модель спрямована на зміни в суспільстві таким чином, щоб воно забезпечувало рівну участь своїх громадян у здійсненні своїх прав і надавало їм таку можливість.
Отже, актуальною є необхідність інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку в суспільство шляхом розширення сфери їхніх соціальних контактів, створення сприятливих умов для розвитку їхніх потенційних можливостей, забезпечення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах.
Проблема інтеграції в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку має комплексний, мультидисциплінарний характер, оскільки є предметним полем вивчення різноманітних наук: соціології, медицини, загальної, спеціальної та соціальної психології, спеціальної та соціальної педагогіки тощо.
Загалом у психології інтеграція означає (від лат. integer – цілий і psyche – душа)
об’єднання різних психічних процесів в одне структуроване ціле і усвідомлення їх як належних йому;
внутрішньо груповий процес – створення внутрішньої єдності, згуртованості, що виражається в колективістській ідентифікації, згуртованості групи як ціннісно-орієнтаційної єдності, об’єктивності в покладанні та прийнятті відповідальності за успіхи і невдачі в спільній діяльності;