Сторінка
7

Призначення та механізм формування статутного капіталу банку

— мобілізація банківського капіталу для розширення, диверсифікації, подальшого розвитку та вдосконалення банківської діяльності;

— збільшення частки власного капіталу, у межах якої власники банку відповідають за його зобов’язаннями перед кредиторами, спрямоване на зменшення банківських ризиків, підвищення платоспроможності та фінансової стійкості банку;

— виконання вимог до власного капіталу банку з боку органів, що здійснюють регулювання банківської діяльності та нагляд.

Взаємозв’язки між основними методами та джерелами збільшення статутного капіталу банку унаочнює рис. 2.5.

Рис. 2.5. Джерела та методи збільшення статутного капіталу банку

Збільшення статутного капіталу банку здійснюється шляхом випуску нових акцій (паїв), збільшення номінальної вартості акцій (паїв) або обміну облігацій на них. В останньому випадку статутний капітал збільшується на загальну вартість облігацій, що обмінюються на акції (паї). Джерелами збільшення статутного капіталу є власні кошти учасників (акціонерів, засновників), які сформувалися переважно за рахунок нагромадження ними прибутку, а також реінвестиція банківського прибутку (дивіденди). В останньому випадку можуть бути використані цільові фон­ди, створені за рахунок прибутку після оподаткування або сам нерозподілений прибуток. Ідеться фактично про те, що джерелами формування та збільшення статутного капіталу банку виступають внутрішні джерела як самих учасників (акціонерів), так і банку. Використання внутрішніх джерел банку для збільшення його статутного капіталу фактично означає, що у такому разі розмір власного капіталу банку залишається незмінним. Зміни відбуваються лише всередині, між різними складовими власного капіталу. Змінюється частка власного капіталу, яка приносить дивіденди (статутний капітал), і капіталу, який їх не приносить (нерозподілений прибуток тощо). По суті, збільшення статутного капіталу за рахунок внутрішніх джерел банку є не чим іншим, як фінансування цього збільшення за рахунок дивідендів, невиплачених учасникам (акціонерам). Тому вимоги Національного банку України до власного капіталу банків фактично означають, що останні, вирішуючи питання щодо збільшення статутного капіталу, повинні віддавати (і фактично віддають) перевагу такому джерелу, як додаткові внески (вклади) учасників (акціонерів). Однак це не применшує ролі внутрішніх джерел у формуванні як статутного капіталу, так і (особливо) інших складових власного капіталу банку.

Зменшення розміру статутного капіталу здійснюється зниженням номінальної вартості акцій (паїв) або скороченням кількості акцій (паїв) шляхом викупу їх у власників з метою анулювання. За наявності заперечень кредиторів банку зменшення розміру статутного капіталу не допускається. У разі зниження статутного капіталу його розмір не може бути менше мінімального розміру, встановленого чинним законодавством. Отже, для українських банків на сучасному етапі розвитку банківської системи зменшення розміру статутного капіталу не є актуальним і фактично ними не практикується.

Підсумовуючи викладене, зауважимо, що удосконаленню механізму формування статутного капіталу, зростанню рівня капіталізації і захисту статутного капіталу від знецінення, на наш погляд, сприятиме таке:

1. Можливість створення банків у формі товариств з додатковою відповідальністю. Це підвищить відповідальність учасників (засновників, акціонерів) банків.

2. Урівнення в правах резидентів і нерезидентів з питання виду валюти, у якій здійснюються вклади до статутного капіталу, шляхом надання резидентам можливості здійснювати такі внески як у гривнях, так і у ВКВ (за умови наявності дозволу НБУ).

3. Розширення можливостей формування і збільшення статутного капіталу за рахунок оплати акцій (паїв) дорогоцінними металами.

4. Надання всім банкам дозволу мати довгу відкриту валютну позицію на рівні всього (або частини) статутного капіталу — з метою збереження від знецінення статутних капіталів. Підвищення нормативного значення загальної довгої відкритої валютної позиції банку у ВКВ до 45 %.

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ // Урядовий кур’єр. — 2001. — 17 січня. — С. 5—13.

2. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. № 784-ХІV // Там само. — 1999. — 15 вересня. — С. 5—12.

3. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київ­міськбуд»» від 20 квітня 2000 р. № 1694-ІІІ // Там само. — 2000. — 18 травня. — С. 8.

4. Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення банківського законодавства» від 4 жовтня 2001 р. № 2747-ІІІ // Там само. — 2001. — 31 жовтня. — С. 2.

5. Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ // Галицькі контракти. — 1996. — № 42. — С. 40—50.

6. Закон України «Про державну таємницю» від 10 вересня 1999 р. № 1079-ХІV // Урядовий кур’єр. — 1999. — 24 листопада. — С. 1—11.

7. Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. № 2299-ІІІ // Там само. — 2001. — 25 квітня. — С. 1—13.

8. Закон України «Про лізинг» від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР // Відомості Верховної Ради України (далі — ВВРУ). — 1998. — № 16. — Ст. 68.

9. Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. № 679-ХІV // Урядовий кур’єр. — 1999. — 1 липня. — С. 1—9.