Сторінка
3

Особливості мовного маніпулювання у тоталітарному дискурсі (на матеріалі текстів засобів масової інформації)

Окрім намагання викликати емоційне піднесення, важливою частиною мовного маніпулювання радянського уряду було звернення до негативних емоцій. Фактичний матеріал засвідчує, що в контексті опису явищ, пов’язаних з регіональною специфікою Прикарпаття, а також явищ з життя західного світу нерідко вживаються знижені, пейоративні лексеми, часом навіть вульгаризми та грубі слова. Як відомо, особливий заряд виразності й емоційності вносять у текст саме негативно-оцінні лексеми, які звернені до емоцій, а не розуму читача, вони привертають увага реципієнта, їх завдання викликати страх, гнів, ненависть до незрозумілого, іншого, яке нібито становить загрозу радянській людині, постійно розповідаючи про зраду, підступні плани і страхітливі злочини “ворогів радянського народу”, людину можна розсердити, залякати, і таким чином визначити її поведінку. Отже, звернення до негативних емоцій населення було важливою частиною мовного маніпулювання тоталітарного режиму, яке не обмежувалося прагненням викликати тільки емоційне піднесення: “В лютій злобі проти народу ці виродки з українського буржуазного охвістя, ці мерзенні слуги плюралізму власними руками мучили, вбивали чесних радянських людей” (ПП 29.07, 59); “І ось на цих “вовків і мучителів” українського народу покладали надії римські папи та польські магнати” (ПП 24.03, 57).

Крім того, мова тоталітарного суспільства вміла ставити тавро на все, що якимось чином не вписувалося у радянську ідеологію. Важливо було знайти слово, якого було б достатньо, щоб ним викреслити якесь явище чи навіть людське життя. Варто було лише назвати когось “ворогом народу” чи “шкідником” і це фактично означало бути приреченим на репресивні заходи. Вказані лексеми, відзначаються надзвичайно широким значенням: “ворогом народу” називали і політичних ідеологів, і селянина, що взяв колоски з колгоспного поля. Окрім політичних ворогів, всезагальний осуд мали викликати особи, що своєю діяльність перешкоджали економічному процвітанню СРСР: “Після звільнення 26 лютого 1958 року з місць ув’язнення, він знову почав гастролювати по різних містах України, ведучи паразитичний спосіб життя і займатися шахрайством і крадіжками” (ПП 04.04, 59); “Я вбачаю в цьому шкідницьку роботу якогось пройдисвіта” (ПП 05.04, 59); “Люди працюють у нас не для збагачення дармоїдів, а на село, на своє радянське суспільство” (ПП 11.04, 50).

Зазначимо, що вище наведені приклади вдало ілюструють тезу Дж. Янга щодо тоталітарного дискурсу, який виділяє три групи термінів, вказуючи, що словниковий склад тоталітарних мов ідентичний маніхейству (релігійній течії, що базовими визнає два протилежні начала, які лежать в основі світу: добра і зла, світла і тьми, духу і матерії тощо). Перша група – це гонорифичні терміни (з високою позитивною оцінкою): комуніст, пролетаріат, прогресивний, народ, мир, революція, солідарність, матеріалізм та ін. Друга група об’єднує в собі пейоративні терміни: капіталізм, буржуазний, колоніальний, релігія, шкідник. І до третьої групи належать слова, які можуть вживатися як в позитивному, так і негативному плані, залежно від контексту: свобода, пропаганда, демократія, ненависть тощо [15, 77].

Для тоталітарного суспільства характерною є бінарна аксіологічна система з чітким поділом на позитивні і негативні явища. В її рамках з метою мовного впливу на свідомість активного функціонування набуває вживання конструкцій з протиставленням: міф про небувалі досягнення Радянського Союзу постійно супроводжується міфом про занепад західного світу та про безпросвітне існування народів радянських республік до створення СРСР: “Розквіт радянської школи особливо яскраво виділяється на фоні загального погіршення справи народної освіти в капіталістичних країнах” (ПП 16.04, 50); “Партія Леніна-Сталіна і радянський уряд надали можливість трудящим Прикарпаття, колись неписьменним і поневоленим, мати в себе не лише середні школи з викладанням рідною мовою, але й вищі та спеціальні середні учбові заклади” (ПП 08.01, 50).

Для надання іронічно-зневажливого відтінку тлумаченню певних явищ вживаються також вислови: так званий, пресловутий, а також здрібнілі слова: “І. Багряний збрехав. Він написав статейку під назвою “Чому я не хочу повертатися на батьківщину” (ПП 01.03, 57); “Під кінець німецької окупації України буржуазні націоналісти при підтримці тих же німецьких загарбників та дипломатів Антанти в листопаді 1918 року створили так звану Директорію” (ПП 30.06, 57).

Ще один метод, який використовується для мовного маніпулювання – соціальне самовідчуття людини. Поділ на своїх і чужих, бажання бути як всі, усвідомлення свого місця в суспільстві і прагнення його покращити – все це значною мірою визначає поведінку людини. Значну роль при цьому відіграють так звані слова-паролі, семантика яких “Я-свій” виявляється, на думку Є. Шейгал, коли “політик як доказ використовує той чи інший термін не стільки для позначення референта, скільки для доказу своєї приналежності до певного політичного угрупування, відданості певній ідеології” [13, 130]: “Ми трудимось по-соціалістичному, організовано на благо нашої Батьківщини” (ПП. 12.07, 52). Тут словом-паролем виступає по-соціалістичному, що перетворює речення у політичне кліше, воно практично позбавлене інформативності і виконує суто прагматичну функцію. Займенник ми виступає маркером групової ідентичності і отримує конотацію “свій – не ворог”. Тобто фактично “ми” стає ідеологемою і є членом стійкої опозиції ми – вони. З цим також пов’язане використання займенника наше, який набуває значення “загальне, таке, що належить колективу”. Все колективне інтерпретується як передове, суспільно корисне, соціалістичне (комуністичне) за змістом, все що віддаляється від колективу – як антисуспільне, руйнівне.

Таким чином, аналіз текстів засобів масової інформації 50-х років ХХ століття засвідчив надзвичайну різноманітність арсеналу засобів мовного маніпулювання командно-адміністративної системи. Провідні позиції належать використанню мовних засобів, спрямованих на створення певного емоційного стану в читачів чи слухачів, а також формування їх світогляду та світосприйняття, що є необхідною умовою залучення їх до реалізації рішень тоталітарного уряду.