Сторінка
3

Емансипація, дух часу і жінка-персонаж у драматургів театру корифеїв

Усі драматурги усувають недостатність мотиваційного змісту наративу про дівку-бранку. Переважно акцентують на темі “потурчилася”, підганяючи її під тему зради роду, народу, батьківщині. У змісті спостерігаємо зсув до мотиву обрання “ущербної” любові, звідси й надокучлива паралель із нескореними подругами, – у Грінченка Аміна навіть перетворена у примхливу спокусницю. Закономірно, що будь-яке вливання ліричних мотивів про неволю порушує рівновагу на користь “демонізації” цього аспекту. Якщо умовно означити дві лінії як Богуславки та Роксолани, то перевага на користь одніє з них – зокрема, теми Роксолани – свідчить про послаблення героїчної складової у характерології дівки-бранки. Що й стає загальною тенденцією.

Ідеологічність героя та її жіночі варіанти. Зауважимо, що так званий “новий” героя для драматургів театру корифеїв – надзвичайна рідкість. Переважно зосереджуються автори на змінах у житті сільської громади, зрідка на проблемах руйнування звичного трибу селянської родини. Діткливішим виявляється питання ставлення до власне прогресу та історичних змін (інколи важко визначитися, чи позиція авторів консервативна, чи модернізаційна), і взаємин батьків та дітей (“Страчена сила”, “Старі сучки і молоді парості”, “Конон Блискавиченко” М.Кропивницького, “Понад Дніпром” та “Суєта” І.Тобілевича, “Не судилось” М.Старицького). Жінки передусім вірні помічниці ідеологічних героїв, безмовні від туги дружини переселенців, пащекуваті свекрухи, зведені містом легковажні селянки. У цьому мало нового. І присутність жіночих персонажів здебільшого технічна.

Серед когорти “нових” героїв натрапимо й на талановиту жінку. Крім того, варто зазначити, що жінка-письменниця, жінка-малярка уже завоювали європейську літературу, ставши у ній звичними. Зміни мусили відбуватися, адже мистецьке середовище – одна із улюблених тем періоду зламу віків. Перелік текстів вражає: “Талан” М.Старицького; “Житейське море” І.Тобілевича; “Беспочвенники” М.Кропивницького; “Шантрапа” П.Саксаганського; “Антрепретенер Прогорілого Театра” О.Грабини; “Чорна Пантера .” В.Винниченка; “Без віри” Л.Яновської; “Крила” Л.Старицької-Черняхівської; “Оргія”, “У пущі” Лесі Українки; “Не погашай духа” Панаса Мирного; “Аматори” С.Черкасенка; “Культурна місія” В.Товстоноса; “Халепа” Ю.Яворенка; “Драма без горілки” В.Самійленка; “Перелітні птахи” В.Овчіннікова. Поки що сюжет про таку жінку укладається за законами мелодрами. Ґендерні упередженості суспільства чітко проглядаються у зіставленні творів М Старицького та І.Тобілевича. Мелодрама, в якій Лучицька виявилася жертвою свекрухи, чоловіка, конкуренток, що ніби й послужило непевності у питанні вибору, при зміні ґендеру обертається на іронічну сатиру з елементами водевілю, глибинна чистота Івана Барильченка малопереконливо, та все ж підкреслюється метафорою житейського моря із надійного пристанню праці на землі, позаяк театральне життя розбещує та спокушає ілюзіями й блиском, перевагою нереального над дійсним. Барильченко розмірковує із другом блазнем Красюком над суттю професії; Лучицька натомість все шукає певності й опертя, вона захоплює та зворушує, але мало “живе”. Хоча Старицькому вдалося показати надмірну вразливість, чулість акторки, тобто відбити своєрідність психології талановитої особистості. Не погоджуюся із тим, що “смерть Лучицької виявилася єдиним виходом з ситуації, в якій жінка-митець не змогла зробити вибір між покликанням і коханням”, як пише В.Агеєва [1, 191]. Адже героїня уже обрала родинне життя, відтак поворот до театру виглядає як приреченість, нехтування найсокровеннішим, своєю долею. Вона змушена прийняти театр, тут вона у Старицького теж ведена, залежна. Театр – це єдине її пристанище, але вона повсякчас готова його покинути; життя не дозволяє їх поєднати, або Лучицька цього не вміє зробити. Але зреклася вона його вже віддавна.

Для Панаса Мирного, що цікаво, тема актриси перетворюється на фабулу поборювання упередженостей суспільства та відвойовування місця для свого таланту. Так, ніби сам процес вивільнення від універсальності якихось правил більш цікавий авторові. Так можна окреслити зміст та фабулу його драми про артистку Харитину (“Не погашай духа”). Твір 1905 року засвідчує феміністичне забарвлення, чого не спостерігаємо у творах корифеїв. Старше покоління лише означило те, що найскладніші вузли теми жінки як суб’єкта власної долі зав’язуватимуться на соціальному перехресті життя родини й особистості, що згодом підтвердять твори Л.Старицької-Черняхівської, В.Винниченка та ін. Доречно зауважити, що молоді автори початку ХХ сторіччя наважаться поставити проблему тягаря турбот про родину, що надломлюють творчу особистість, і стосовно героя- чоловіка (“Емігранти” Г.Хоткевича, “Чорна Пантера .” В.Винниченка).

Ідеологічна тема емансипації. Геть не зачепила драматургів театру корифеїв феміністична проблематика; цього ліберального руху вони ніби й не зауважують. Слід пам’ятати, що основні роки їх творчості припадають на два останніх десятиліття ХІХ сторіччя, вони скуті селянською тематикою, а фемінізм все ж проявляє себе як ідеологія елітних прошарків населення. Однак своєрідним варіантом жінки-емансипантки або ж жінки, яка починає виборювати право на особисті рішення, слід назвати образ грамотної, освіченої селянки і вчительки. Якщо погодитися, що він є більш консервативним варіантом емансипантки, то не зауважити його присутність у творчості М.Кропивницького важко: Олеся із однойменної драми (1891), Євгенія Рогачевська із “Замулених джерел” (1895), Надежда із “Супротивних течій” (1900), Тетяна Семенівна із драми “Конон Блискавиченко” (1902), Катря Прохорова у драмі “Розгардіяш” (1906), вчителька Софія Станіславівна із “Старих сучків та молодих парості” (1908). Привертають увагу радше ті незвичні сюжетні ситуації, в які поміщає драматург своїх героїнь; вражає нагромадження нещасть, кримінальних злочинів, злих жартів долі, що ними оточує письменник цих жінок.

Все ж ідеологічні акценти теми емансипації жіноцтва переважно сприймаються за відлуння творчості Ібсена. Тогочасна критика у цьому ключі трактує Ліду Карбовську Б.Грінченка (“На новий шлях” (1905)), Ольгу Калитку Г.Цеглинського (“Торгівля жемчугами” (1897)). Однак ці драми легко вписуються у традицію сатир міщанського побуту із центральною темою шлюбу купівлі-продажу, та ще й стосуються в однаковій мірі і жінки (“Подружжє” Ю.Кміта (1903), наприклад), і чоловіка (“Аргонавти” Г.Цеглинського (1898)). Тому доречніше такі твори розглядати у контексті фарсів та сатир про “пекло дворянських гнізд”. У будь-якому разі момент зірвання із родиною або ж вимогами родичів трактується як протистояння аморальності, а не результат щойно пробудженої свідомості.