Сторінка
2

Емансипація, дух часу і жінка-персонаж у драматургів театру корифеїв

По-четверте, тісно ув’язуються питання шлюбу та багатства; одруження показується лотереєю, яку здатен виграти і чоловік, і жінка. Зокрема, одна із героїнь іншої драми того ж М.Кропивницького “Замулені джерела” вік, коли можна закохуватися, визначає посагом, що стоїть за плечима:

Женя. Чи ти вже закохана, Гапко?

Гапка. Мені ще рано.

Женя. Чого рано, ти ж ровесниця мені?

Гапка. Та що з того? Я мушу ще довго служити, щоб придбати одежу та яку-небудь худібку, а тоді вже .

Женя. Он і Килина теж ровесниця мені, а вона вже закохана.

Гапка. Килина – хазяйська дочка, а як я сирота, то на мене нема кому старатися, я мушу сама себе і зодягти і розстаратися не себе . [3, т.2, 417].

Ще відвертіше про прагматизм у ставленні до дітей на Україні – йдеться про вплив батьків на шлюбний вибір дорослих дітей – оповідає героїня жарту (!) “Ошибка провзойшла”, жінка, яка прижила усіх дітей від коханця і рада позбутися законного чоловіка, хоч би він і загинув на війні:

Хвеська. / ./ Не пам’ятаєте хіба, з якої причини той шлюб склався?

Уляна. Мене не примусили б нізащо на світі!

Хвеська. І мене ніхто не примушував.

Уляна. Як? Хіба ж батько вас не силував?

Хвеська. Ні. Вони тільки сказали: вибирай, що любиш. Хочеш, щоб мене на старості літ привселюдно вистьобали різками за недоїмку, то не йди за Харла. Я й пошкодувала батька.

Уляна. Батька пошкодували, а себе занапастили.

Хвеська (зітхає). Думалось, переболить та й загоїться! Та що, вже не вернеться! А ви б не пошкодували батька у такій пригоді? / ./ [3, т.3, 330].

Ідилія руйнується, тому що звітрюється розуміння значущості ідеального у взаєминах людей, співжиття потрактовується як договір, у якому все більше втрачає волі жінка. Залучити ще й сексуальний чинник любовних стосунків корифеї не наважуються (приховані інтенції все ж можна відчитати, зокрема, в “Марусі Богуславці” М.Старицького). Про “природу” якщо й дозволено говорити, то лише відразливим та огидним персонажам, як-от Герцелю у “Бондарівні” [5, 29; 16] .

Врешті рішучі й діяльні героїні, сповнені гідності, переміщаються у водевілі та комедії: серед них “Панна штукарка” О.Володського, “Панна Мара” В.Винниченка. У цьому річищі, певно, варто трактувати і появу “Лісової квітки” Орисі Любові Яновської. Але названі твори пишуться у другому десятиріччі ХХ століття, коли драматургів театру корифеїв уже не було серед живих, та значно молодшими за віком авторами.

Чи не тому й домінує мелодрама, що дає змогу вивести на кін героїню-страдницю, переважно доволі молоду, ошукану, зведену? Переважно простором свободи такої жінки стає божевілля або смерть. І у цьому теж парадокс, позаяк традиційно мелодрама – це твір, який завершує щаслива, хоча й не завжди правдоподібна, кінцівка, де зло й лиходії покарані. Отож, “Наймичка”, “Глитай”, “Лимерівна” і т.ін. радше утверджують істину, що найменше зло супроти беззахисних жінок буде покаране. Символічним видається і той факт, що І.Тобілевич, зокрема, полюбляє ідилію сімейного щастя оформляти через персонажів іншого віку (доглядачі Гандзі Лобелі, нянька й старий Бондар, подружжя Барильченків). Так ніби сама ідилічність відходить, як і покоління, яке її цінувало. Цікавим штрихом стає незгода у такій парі, коли ввійдемо у простір сатир “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”. Від найраннішої до найпізнішої усе менше чуємо жінку, балакучість поступається тужливості й безмежному милосердю, яке мало не межує із затурканістю й сліпотою.

Героїня історичних драм театру корифеїв. На історичні теми, які привносили на українську сцену чар екзотики і давнини, писали не всі із названих мною драматургів; найменше М.Кропивницький. З уваги на обрану проблему вважаю за доцільне розглянути варіант жінки-героїні. В історично-побутових мелодрамах І.Тобілевича геть не зустрінемо відважної жінки, спроможної на вчинок, в якому проглядає її суб’єктність. Тому винятковість кількох героїнь М.Старицького – Мар’яни із “Оборони Буші” та Марусі Богуславки – варта прискіпливішого аналізу.

Обробка наративу думи про дівку-бранку, яка у Великдень визволила невольників, однак так і не повернулася додому, набувала у тогочасній літературі популярності (драма Якимовича (1865), оперетка І.Нечуя-Левицького (1874), “Ясні зорі” (1897) Б.Грінченка, поема П.Куліша (1899)). При цьому відбувається контамінація мотивів думи та ліричних пісеньпро полон та уніфікація фабули при розмаїтті імен – Маруся, Роксолана, Біла пані (в О.Цисса-батька; лубкова драматична хроніка “Чорний шлях” (1899)). Героїчність Марусі Богуславки у її вчинку, що урівнював її із гетьманами, які вели чайки на Кафу й Стамбул. Дума закріплює незбагненну суперечність між “потурчилася” та визволила.

Знахідкою І.Нечуя-Левицького стає розщеплення образу героїні на Марусю та супровідну тінь – образ матері, яка втілила риси правдивої патріотки. Звідси мінімалізація героїзму, кульмінаційні докори матері та відмова повертатися в Україну. Цими здобутками скористався М.Старицький (1897-1899). Тема дітей, ради яких Маруся зрікається повернення з Криму, центральна – цьому зрушенню із марґінесу наративу сприяє те, що сцена фінальна. Постійно розроблюваний автором мотив “розбитого серця” змушує дещо інакше глянути й на долю Марусі. У письменника жінка однозначно жертва; проте тема дітей стає знаком сексуальної свободи, її емансипації від моральних імперативів роду. Для Старицького любов – це вибір серця, всупереч упередженостей батьків, роду. Тут правота любові окреслюється за рахунок двох колізій – паралелі Маруся-Леся та заступництва колишнього нареченого Софрона за Марусиних дітей. Ширший епічно-пісенний матеріал дає змогу авторові показати, як легко прощається легковажність сина, який продав сестру мурзі, та не вибачається навіть випадком дарована незалежність доньки. Однак право на “потурченість” автор від Марусі Богуславки не відбирає на відміну від декого з персонажів драми. І все ж героїчність марґіналізується, а варіант Роксолани підсилюється та у річищі ідеалізації чуттєвості перетворюється мало не на центр наративу. Б.Грінченко, цілком відібравши від жінки високий чин визволення бранців, перетворює її на “екзотичну квітку”, на природу, податливу й таку, що схильна демонізуватися й умиротворюватися.