Сторінка
4

Іпостасі образу чоловіка в поезії Ігоря Римарука

Наступний аспект образу українського чоловіка-митця можна вважати “класичним” – це вічний тип псевдопатріота. У поезії “Перед “Автопортретом зі свічкою” Тараса Шевченка” автор використовує оригінальний композиційний прийом: образ Кобзаря на відомому автопортреті, де він зображений зі свічкою в руках, стає поштовхом для осмислення поширеного в українській поезії мотиву розвінчування псевдопатріотизму, фальшивого народолюбства, розробленого І.Франком, В.Самійленком. Поезія І.Римарука має форму ліричного послання до тих співвітчизників, хто всує “клянеться Шевченком”, а насправді ж це ті, “хто щедро платив на відомий мотив / дань усім одноденкам / а на кручу зіниці камінні котив .”. У змалюванні образу новітнього “лжепатріота”-переродженця звучить гнівний викривальний пафос, що дає підстави вважати вірш інвективою: ці горе-поети “насунули смушком собі на чоло / правдолюбіє кволе”, вони “п’ястуком каяття обчухрали життя”. Ключовим у вірші є образ свічки, що набуває кілька символічних значень: це й руйнівна, спопеляюча сила вогню, що нищить будь-які прояви вільнодумства та інакомислення (його образним утіленням виступають “зіниці камінні” та “попіл”, що “гримає в груди”); це й й образ живого світла – духовного спротиву покоління дисидентів, яких прагнули залякати у похмуру добу застою (“неспроста шукачів що ішли при свічі / ви лякали Шевченком”); і, нарешті, це – символ Вічності, в якій суджено бути Кобзареві. Отже, свічка тут – символ пам’яті людини, яка крізь плин віків буде збірігати образ великого національного Пророка [6, 58]

Проте всі негативні іпостасі образу українського митця слугують авторові для створення збірного образу митця-пророка, митця-месії, так потрібного блукаючій у темряві нації. Ліричний герой-митець І.Римарука опиняється перед прокляттям бути втягненим в одвічний і безкінечний хаос боротьби за свою творчу свободу, він приречений вести своєрідний поєдинок із супільством. Це, зрештою, визволить його самого, його душу, надасть сенсу його творчості. Проте цей “дольовий прокльон”, за висловом О.Забужко, висуває надто жорстоку умову – герой мусить офірувати своє життя служінню мистецтву, а, отже, не може бути повністю вільним. Тим-то є всі підстави вважати ліричного героя І.Римарука – поета-митця - особистістю прометеївського типу, здатною офірувати собою заради інтересів нації. Для ліричного героя І.Римарука творча свобода є необхідною умовою існування, адже будь-яке зазіхання на неї є згубним для таланту. Ця ідея є особливо актуальною у поезії першої частини книги “Видіння” (“Нікогісінько не візьму .”, “Ми надійшли – чи скопом, чи вертепом”, “У дні безхлібні та безводні”, “Вже не стачить старих підошов”, “Тут не знайдете мене ви”).

Своєрідність трактування образу чоловіка-митця в тому, що усвідомлення відсутності суспільних умов для його самоздійснення, спричинило звернення І.Римарука до міфологічного аспекту: в образі митця-пророка наявні інколи елементи архетипу трикстера – “блазня-пустуна”. М.Еліаде писав: “Трикстер відповідає за виникнення смерті і за сучасний стан світу, але водночас він є реформатором і культурним героєм, оскільки кажуть, що він викрав вогонь та інші корисні речі та знищив страховищ, які розбійничали на землі” [1, 230]. Аксіологічна функція образу українського митця-трикстера співвідноситься з моделлю космогонічного процесу вічного становлення космосу із хаосу, аналогом якого є становлення людини. У такій ситуації саме трикстеру (у І.Римарука він виступає в іпостасі прокаженого, юродивого) забезпечена героїчна перспектива, бо саме він і мусить взяти на себе функції культурного героя, аби забезпечити цей процес відновлення життя. Тому вистояти, вижити в цьому ворожому просторі і часі є рівнозначним забезпеченню майбутнього життя, перемозі добра, відновленню порушеного космосу та світопорядку. Зображуючи кризу маскулінності як наслідок суспільних причин, І.Римарук, проте, не сприймає “катастрофізму” й депресивних настроїв поезії 90-х років і знаходить порятунок саме в тих цінностях, які відкидаються молодими митцями.

Отже, трагічність покликання українського чоловіка-митця у тому, що він мусить жити в історичному часі, який, проте, незрідка втрачає свою лінійність і набуває виразних ознак циклічного: минуле знаходить відгомін у сучасності осмисленням подій світлих і трагічних; ліричному героєві залишається бути свідком плину часу, “доки в книзі віків довгорукі вітри / перегорнуть останню сторінку”. Ідея циклічності часу є основною у вірші “В опівночній порі .”. Проминальність часу викликає в автора асоціації з кружлянням колеса: “як вивірка в колесі, впійманий час / мерехтить, кружляє .”. І хоча час людина не в силі зупинити, вона здатна його або наповнити значимими подіями й власними діяннями (“і нічого без нас не стається”), або випустити, як пружину, на волю - і тоді часто стаються події непередбачувані (“час узвіз, як підкову, згина й розгина, / переписує землі, плете племена .”). Ліричний герой поезії робить, здається, неможливе: у виснажливій боротьбі здобуває перемогу над невблаганним плином часу, що гучною луною озивається у серці людини-мандрівця: “час вибухає під місяцем хижим / і піснею рветься / крізь тиші крихкий саркофаг (“Відлуння”). Водночас час постає і як символ випробування митця, якому доводиться зв’язувати воєдино вузли “рваного часу”, тобто прокладати місточки між різними історичними епохами, віднаходити між ними єднальні ланцюги (“Братове, хто стояв при слові у сторожі .”).

“Помістивши” свого ліричного героя – чоловіка-митця у циклічний часопростір, І.Римарук надає йому шанс для воскресіння. Тобто криза маскулінності не створює похмуро-песимістичного настрою поезії. У підтексті звучить ідея повернення до патріархальних умов буття не в їх архаїчному значенні, а як надія на відновлення постаті сильного чоловіка – запоруки могутності нації.

Література

1. Элиаде М. Космос и история. Избр. работы / Пер. с франц. и англ. – М.: Прогресс, 1987. – 311 с.