Сторінка
4

Ґендерні ознаки поетичної картини світу Василя Герасим’юка

Велику роль у міфопоетиці В. Герасим’юка відіграє образ неба, повітря, що набуває значення простору творчого самоздійснення українського чоловіка з його потребою активної життєдіяльності. Гора і небо є символами чоловічого начала, земля – символом жіночого начала, а Космічне Дерево або Дерево життя уособлює міст між ними, можливість спілкування. Шлях ліричного героя-чоловіка, деміурга волі – це постійна вертикаль, від глибини до висоти. Причому можна простежити динаміку висхідного руху від пекельних печер, підземних криївок і гірських ущелин до гори Грегота, “третього неба”. Відтак міфологема гори, асоційована з конкретними Карпатами та їх вершинами (Говерлою, Вівчею, Палитою, Греготом) чи легендарним Чорним Лісом, у поезії В.Герасим’юка символізує вертикаль, стремління до сакрального небесного простору, що є неодмінною умовою духовного існування сильної особистості. (“Дорогою на Мончели”, “Паломник”, “Старовинний пейзаж”). У поезії “Пси Юрія Змієборця” автор подає свою версію міфу про потоп та порятунок на вершині гори, на Говерлі нашого національного духу. Порятунок бачиться у збереженні волелюбності, у єдності та рішучості: “ ми притулимось плечима один до одного, / міцно, як люди, які вже знають, / що буде весна і буде трава, / і тому за це / знов доведеться зимувати в землі .” [5, 120].

Фемінним за своєю природою є український образ світу як сімейно-родиннного затишку. З цього погляду важливим є те, що у Герасим’юковій поезії йдеться про найбільш архаїчних і універсальних предків, якими у міфологіях є Батько-Небо – представник колективних цінностей і Мати-Земля. За К.Леві-Строссом, основою міфологічної структури найчастіше виступають сімейно-родові стосунки. Як відомо, священний союз Неба і Землі, чоловічого і жіночого начал, лежить на початку теогонічного чи теокосмічного процесу, а шлюб чоловіка з жінкою закладає інший, земний світ, основу роду. Проте архетип батька у міфологічній свідомості був не достатньо закріпленим, відтак це спричинило сакралізацію Матері-землі-України. У поезїі В.Герасим’юка сакральний образ Землі не поглинає “мужнього чоловіка”, більше того, саме вона додає йому сил протистояти життєвим негодам. Зв’язок суб’єкта лірики з Матір’ю-Землею реалізується через мотив “дому” як вираження втраченої рівноваги. Це не “хата зі шпар”, у якій “вітри дошкуляють дужче, ніж надворі” (“Оглядаючись”), а “оселя”, що здатна захистити людину від холодних протягів небуття. Міфологізовані постаті незримих присутніх, які, проте, обминають хату, так дуже нагадують сучасних співвітчизників, розкиданих по всьому світу, які тільки в спогадах можуть згадувати моторош своїх покинутих жител. Образ хати-пустки, в якій “не те, що дух людей, а й запах житла / відсутній”, символізує втрату духовності, тожсамості.

У збірці “Поет у повітрі” є поема “Єзавель”, де автор переосмислює біблійний образ цариці, дочки Сидонського царя. В.Герасим’юк основний вузол середини ХХ ст. побачив саме у долі жінки. Поет в одному з інтерв’ю згадує давній карпатський звичай, коли молода, запрошуючи на весілля, заходила у кожну хату на селі і цілувала всіх. Проте цей обряд безслідно зник ще в 1920-х роках. В.Герасим’юк називає свою молоду Єзавель. Проте якщо в Старому Заповіті вона постає жорстокою людиною, за якою залишилось багато злочинів, то поет надає їй функції прозріння, духовного очищення. Володар блискавок Ілля злякався цієї язичниці – навіть благав у Бога смерті. У Герасим’юковій поезії постає зіткнення Іллі з Єзавеллю, у ході якого пророк зрозумів, що в лагідному леготі являється Бог, а не в караючих блискавках. Цей стик різних реальностей свідчить про нове розуміння автором ролі жіночого начала у бутті сучасного українця: від традиційного зображення “зрадницького комплексу” (або “комплексу Роксолани” чи “комплексу Марусі-Богуславки”) у змалюванні образу жінки, поет переходить до християнського освячення Жінки як втілення миротворчого начала, як надії на катарсис нації. У такому зображенні жінки проявляється вплив архетипу Великої Матері – Землі – України. Поема “Єзавель” присвячена долі жінки, якій поет відводить особливу роль в історії людства. В.Герасим’юк розкриває різні іпостасі жінки, яка не ідеалізована чи романтизована, а відтворює дух часу ХХ ст., яке стало найбільшим випробуванням на людяність, жіночність, материнськість. Для поета жінка – свята, бо “хіба не вона - / єдина смертна під сонцем - / довела безсмертного пророка Іллю ., / що той проситиме в Господа смерти .”; вона є джерелом мудрості (“хто на землі крім неї / допоміг би таке пізнати?”) [6, 123].

Отже, поет не є виразником ґендерної асиметрії як закономірності. Водночас слід наголосити, що певна “ураженість”, слабкість і, може бути, навіть пасивність чоловічої ментальності у поезії В.Герасим’юка проявляється у тяжінні автора до трагічного світосприйняття з його мотивами страху, катастрофічної дисгармонії, подекуди – апокаліптичності. Ліричний герой переймається питанням: “В якому світі ти живеш, В якому часі?”; йому болить те, що безжальний час “вкинув” дітей космацьких присілків – дітей трепети, над якими – “інший лік епох, душі і праху” коли “безродна душа” так тяжко доростає сама до себе у темну прірву бездуховності, безпам’ятства. У збірці “Космацький узір” звучить архетипний страх смерті, безуму, втрати матері, роду, коріння, слідів (“Боюся ранку й вечора. Боюсь апостольського дня. Вже краще безум”). Проте варто наголосити, що трагічна основа притаманна всім талановитим поетам-чоловікам ХХ ст. Відтак має рацію Н.Зборовська, яка пише, що “у найновішій українській літературі завершується чоловіча апокаліптична версія, яка то вибухає карнавальним сміхом, то понуро (кожен сам по собі) бреде в постколоніальній депресії” [9, 59]. Трагічна основа поетового світосприйняття визначає, на наш погляд, руйнування природної гармонії у стосунках статей, що панує у сучасному світі.

Звертає на себе увагу той факт, що у поетичному доробкові В.Герасим’юка годі шукати звичайної любовної лірики. І справа тут не тільки в тому, що, як вважає Л.Тарнашинська, “кохання тут постає в інших – межових вимірах, розпросторю- ючись – через душі двох – до екзистенційного відчуття своєї беззахисності у світовій безодні” [10, 47]. Жінка покликана розділити з ліричним героєм його нелегку долю, пережити всі круті злами історії, жінка ця висока й прекрасна в своїй жертовності. На відміну від карнавальної поезії 80-90-х років ХХ ст., в якій звучить відверте знущання над традиційним жіночим образом України, його профанація і бурлескне зниження, поетичні тексти В.Герасим’юка сповненні пієтету у ставленні до Жінки як втілення вічної краси – материнства, жіночності. В любовній ліриці переважає діалогічна активність чоловічого персонажа в ситуації “відходу” коханої жінки. Багаточисленні звертання, питання і заклики до “Ти” нагадують поклики страждаючої душі, яка, проте, без відчаю сприймає драму серця і намагається відродитися до життя. Стабільне “мовчання” коханої жінки здається ліричному героєві уже не трагедією, а апофеозом діалогу, його вищою формою, “святом мовчання”.