Сторінка
4

Діалекти України

Нарешті, фінолог спробує пояснити таке майже неймовірне поширення топонімічної основи кий-: від ісп. Сеути, фр. Севен, англ. Чевіот Гілз, нім. Кібіц-гебірге, численних Києвів і Київців у центрі Європи, сотень річок у Прибалтиці й Фінляндії (Ківі, Кіяні, Ківі-ярві, Ківі-олі), г. Кейви на Кольському півострові, де й Хібіни, Кийських островів у Білому морі (тут же на березі - Кийська сопка на півострові Канін Нос), до мансійської назви Уралу - Кев ("камінь, скеля") та Київських гір - історичної назви Кузнецького Алатау, звідки й досі бере витоки р. Кия, а далі на північ протікає Київський Єган [17]. З кожним десятиліттям досліджень щораз більше аргументів на користь уральського, протофінського походження цих назв. Це означає, що й через таку позірно хистку стежку, як усна діалектна традиція, теперішні носії діалектів мовно єднаються з сучасниками, а то й частиною тих самих протофінів і фракійців, ілірійців та іранців, тюрків та литовців.

Як уже йдеться про такі давні матерії, варто подивитися, щo повчального у ставленні до своїх діалектів може нам дати найдавніший народ Європи - баски. Тих діалектів у них лишилося сім на території 100 ґ 20 км. Однак вони - справжні прадавні мафусаїли порівняно зі своїми романськими сусідами. Як згадано, до 1980-х років баскійська не мала спільної письмової норми і жила у вигляді діалектного масиву. За висловом В. Гюґо (1843 р.), "давня назва "Наварра" - це не просто слово. Людина народжується тут баском, спілкується баскійською, живе по-баскійськи і по-баскійському вмирає". Баскійська мова - це справжня батьківська хата для басків, які живуть ще більшою мірою, ніж ми "на нашій, не своїй землі", адже тепер становлять у Басконії етнічну меншину (28%). Проте коли після їх виходу з історичної драми франкістського етноциду "на історичному світлофорі перед басками спалахнуло червоне світло" (Х. Інчаусті), вони спромоглися на велетенські зусилля і дійшли-таки розв'язку відразу кількох своїх пекучих проблем. Передусім, вони створили загальнобаскійську письмову норму euskara batua, далі - зміцнили баскійську церкву, організували мережу освіти баскійською мовою від ясел до університету, підтримали й розвинули традиції берцоларі - турнірів народних поетів-імпровізаторів, які збирають мільйонну аудиторію телеглядачів. Звичайно ж, тепер є баскійське радіо і телебачення. І, нарешті, вони зуміли компенсувати брак баскійського мовлення у місті, створивши цілодобові радіопередачі діалогів з простими басками - носіями діалектної мови. Прийшло й молоде покоління контреліти, яке вустами Габріеля Аресті (1975 р.) заявило про свою рішучість в обороні останнього бастіону свого прадавнього народу - баскійської мови (ЕТА з'явилася трохи раніше - в 1960-ті роки):

Боронитиму батькову хату

Від вовків, лихварів,

Від посухи та суду

Я її вбережу.

Нехай втрачу худобу,

Залишуся без лану і лісу,

Без прибутків та зиску,

Але батькову хату

Я таки вбережу.

Коли зброї не стане -

Голіруч боронитиму хату.

Посічуть мені руки та плечі

І груди прохромлять, -

Все одно, до останку

Боронитиму хату батьків.

Хай не стане мене,

Навіть згинуть нащадки,

І душа, і надія -

Та стоятиме хата батьків.

(Переклад К. Т.)

До такого радикалізму в нашій літературі, здається, не дійшло. Отже, порівняно з басками справи не такі вже й кепські.

Таким чином, з огляду на кількаразову зміну писемної мови в Україні за довжелезний час існування українських діалектів доходимо висновку, що спадкоємність писемних норм забезпечували щоразу саме живі народні говірки - наче могутній стовбур мови. Тоді як літературна, або писемна форма мови - наче гілка, найкраща, доглянута, часом прищеплена. Одна гілка всихає, інша виростає. Проте все на тому ж стовбурі. У тіні того стовбура-велета дрібнішають і в'януть ой які болісні - бо ще близькі - суперечки про неологізми 1930-х, заборони 1970-х, нерозв'зані питання правопису і мало не національний символ - отой хвостик угору в літері ґ . Як сказав індійський філософ Крішнамурті, коли немає бачення цілого, тоді деталі набувають неймовірних розмірів.

Хай і хвора на суржик, недоглянута, як хтось вважає, а, може, й мурзата, обчухрана, але діалектна українська стихія триває - і триватиме ще довго. Навіть просто так - без літературних щеплень і дозволів тривати. Вона, сказати б, наче та відома з усного фольклору рота, що й далі марширує "не в ногу", тоді як "їхнє благородіє" - чергова писемна мова - "ідуть в ногу".

Проте є-таки й занепокоєння. Складається враження, що чиєсь надзавдання - старанно затулити масові й неспростовні факти дальшого існування українських діалектів у доброму здоров'ї. Затулити, розраховуючи на нерішучу або байдужу частину еліти, внутрішньо вже готової до чергового винародовлення. Цілком очевидно, що всюдисущу усну діалектну стихію намагаються закамуфлювати або скомпрометувати, довести до сороміцького абсурду й підмінити обговорення проблем існування розмаїтої української діалектної стихії розмовами про технологію кращої письмової фіксації її історично змінної - бо аж третьої - літературної форми.

Дорогі земляки, небайдуже українство! Любімо живі діалекти, могутній стовбур нашої мови. Принаймні не зневажаймо їх, слухняно ставлячи побіч суржику або зводячи до ненормативних "формул".

Зробімо так, як зробили баски. Знайдімо кошти, щоб створити радіостанцію живого, тобто діалектного українського мовлення, де в прямому ефірі цілодобово звучали б тільки реальні, живі, автентичні діалоги українців усіх суспільних верств, усіх рівнів освіти й фахів. Потрібно дати вихід в ефір цьому живильному життєдайному середовищу - побутовому, щоденному спілкуванню етнічних українців, які мають перед освіченим прошарком ту перевагу, що засвоїли мову з потужної родинної, хатньої традиції. Нехай нарешті лунають в ефірі розмови про те, як сіно зібрати, город скопати, як хабаря негідникові дати або не дати, як весілля справити і потім з боргів вилізти, яка погода була сьогодні, які біди в родині і які втіхи. Може, тут і народній автентичній пісні знайдеться гідне місце, бо зрештою весь фольклор - це ж таки зразки діалектного, а не якого іншого мовлення.

Така радіостанція потрібна як реальний інструмент мовного єднання, як посередник між справжніми носіями мовної традиції (більш чи менш скаліченої, але ж уцілілої) і тими, хто цією традицією не просто не гребує, але переймається нею більше, ніж глобалізацією або черговим актуальним братанням. Радіо повинне нарешті задовольнити право на вибір не лише різноманітних мішанок, спринтів і кока-коли, але й живої води джерел.