Сторінка
2

Мовна політика в Україні у 70-80-х роках ХХ століття

Протягом 70-80-х років простежується стійка тенденція до зменшення кількості україномовних видань та їх тиражів. Якщо у 1970 році українською мовою видавалось 3112 назв книг і брошур загальним тиражем близько 93 млн. примірників, то в 1980 р. ці показники становили 2116 назв і 92 млн. прим., а у 1988 − 1779 назв тиражем менше 79 млн. прим. [5, с.376-377]. Багато видавництв перейшли на випуск виключно російськомовної продукції. Це, зокрема, видавництва "Техніка", "Урожай", "Будівельник", "Здоров’я". Навіть видавництво "Наукова думка" також друкувало наукову літературу переважно російською мовою [10].

Український журнальний ринок практично повністю поглинався російськомовною продукцією. Ще в кінці 60-х років на російську мову перейшли всі без винятку технічні наукові збірники харківських вузів [10]. На початок 70-х років в Україні розповсюджувалося 27 журналів, присвячених питанням народної освіти, з них лише 3 − українською мовою; з 85 часописів з проблем охорони здоров’я лише 2 публікувалися українською мовою; з 12 журналів з фізкультури та спорту 11 були російськомовними; зі 140 літературно-мистецьких видань до читача українською мовою доходило лише 18. За аналізований період співвідношення україномовних та російськомовних часописів змінилося не в бік україномовної продукції [17].

Не відставало від журнальної періодики і видавництво газетної преси. У 70-80-х роках зростає випуск російськомовних газет, набирає обертів принцип двомовності ряду центральних та місцевих видань. Так, у 1970 році у республіці видавалось 2618 російських газет і 2118 українських, у 1980 р. відповідно 1737 і 1278, а в 1988 р. − 1784 і 1261. Причому, у 1988 році разовий тираж українських газет становив приблизно 16 млн. примірників, тоді як російських перевищував 24 млн. [5, с.378].

Суттєві перепони існували і для поширення української літератури іншими мовами Радянського Союзу, російською зокрема, для перекладу української літератури мовами світу і популяризації її в країнах зарубіжжя як одної з найбільш багатих і різносторонніх літератур СРСР. Українські видавництва не мали права без дозволу з Москви здійснювати переклади творів українських письменників і видавати їх на своїй поліграфічній базі. Не стимулювала розвиток української (як і інших національних) літератури постанова Ради Міністрів РСФСР №530, видана ще 7 квітня 1960 року "Про авторські гонорари за літературно-художні твори", згідно з якою авторам з національних республік виплачувався гонорар лише 60% від загальної ставки. Неодноразові звертання членів Спілки письменників України Л.Дмитренка, П.Загребельного, О.Гончара до секретаря ЦК КПРС П.М.Демичева з цього приводу на мали ніяких наслідків. Парадоксальність такої ситуації полягала ще й у тому, що "національний автор ставиться у невигідне становище не лише в порівнянні з положенням письменника, котрий пише російською мовою, але навіть з положенням перекладача, який у даному випадку отримує дві ставки по 100%, а в грошовому виразі більшу суму, ніж автор перекладеного твору" [18].

Різке скорочення видання україномовної художньої, науково-популярної літератури, періодичних видань супроводжувалося вихолощенням імен, подій, фактів, здатних, на думку політичного керівництва, підживлювати національні почуття громадян, підсилювати їхній інтерес до власної історії і культури.

З цих же причин були практично повністю перекриті канали проникнення в Україну переважної більшості зарубіжних україномовних видань, у першу чергу, періодики, яка постійно відстежувала суспільно-політичні, економічні, національно-культурні процеси в республіці. Лише у 1974 році Головлітом було попереджено розповсюдження 26 назв газет і 27 назв журналів загальним тиражем 10660 примірників [9]. Редакціям зарубіжних україномовних видань як і раніше дорікалося за різку критику національної політики в СРСР, рішучий протест проти політики русифікації України, яка охоплювала все нові й нові сфери духовного життя майже п’ятдесятимільйонного народу.

Переважно російськомовним ставало кіновиробництво. Після брутальної і невиправданої критики стрічок "Тіні забутих предків" (1965) С.Параджанова, "Джерело для спраглих" (1965), "Білий птах з чорною ознакою" (1972) Ю.Ільєнка та багатьох інших, кінематографісти з винятковою обережністю брались як за українську тематику, так і за озвучення фільмів українською мовою. Український кінематограф зникав як вид. На VIII з’їзді письменників (1981 р.) І.Драч з цього приводу зазначив: "…на кіностудії ім. О.Довженка останнім часом з 32 фільмів тільки 3 знімалися українською мовою. Це − "Дударик", "Вивилон ХХ", "Красна фортеця". Чи ж ми можемо говорити про існування такої культурної субстанції як українське радянське кіно?" [14].

Водночас російська мова все активніше визначала республіканський і місцевий радіо- і телеефір, репертуарна політика якого формувалася в Москві. Задекларований принцип рівноправності і взаємозбагачення братніх мов і культур порушувався не лише в скороченні обсягу республіканського радіомовлення і телебачення у порівнянні з центральним (що цілком зрозуміло в тогочасних умовах: адже обмежену кількість центральних каналів легше контролювати), а й у доборі репертуару, зокрема українського: місцеві канали на виконання "методичних рекомендацій" та "інструктивних листів" все більше місця виділяли для російськомовної продукції, передачі українською мовою характеризувались значно нижчою якістю й актуальністю, класичні українські твори практично не транслювались (переважно через низький рівень матеріально-технічної бази), а центральний телерадіокомітет ігнорував пропозиції щодо використання матеріалів українського телебачення на всесоюзну мережу, бо, мовляв, радянський народ не цікавлять спектаклі і програми українською мовою. Місцеве радіомовлення і телеефір також старанно контролювались і будь-які відхилення від генеральної лінії партії в національному питанні жорстко карались. Так, у серпні 1973 року була спеціально споряджена комісія до Львова, де голова місцевого телерадіокомітету намагався підтримати українське слово в традиційно україномовному місті. Комісія дійшла висновку "про необхідність покращення репертуарної політики, усунення від роботи окремих націоналістично настроєних осіб" [13]. Цілком очевидно, що розуміли автори цієї ухвали під "покращенням репертуарної політики" і які наслідки мало те "усунення від роботи окремих націоналістично настроєних осіб".