Сторінка
6

Функції перекладу

Одначе звернімо увагу на такий факт: з польської та німецької мов статті І. Франка для його 50-томника перекладено (ще й адаптовано до сучасніших норм слововжитку), а з російської, що друкувалися в іншій імперії, – ні. З чого б це? Чому класика не впустили в рідну мову, обмеживши право особистості і її голосу одне на одного? Чому виставили поліглота за білінгва? Що стоїть за цим винятком, а точніше – за звичними для підросійської України валуєвсько-сусловським утиском і привілеєм?

М. Рильський 1937 року, коли в одежі українського слова разом вийшли солідні фоліанти О. Пушкіна „Вибрані твори” (у 2-х томах), „Вибрана проза” та „Євгеній Онєгін” (у його ж, М. Рильського, віртуозному тлумаченні), відзначав: „Тепер смішно було б доводити всім зрозумілу істину, що українські переклади Пушкіна конче потрібні. Це, по-перше, спосіб наблизити пушкінську спадщину до широких мас нашого народу, які думають і говорять українською мовою, – отже, значить, переклади є трамплін до дальшого ознайомлення з творчістю Пушкіна в оригіналі; а по-друге, який це прекрасний спосіб вигострити свою мовну зброю, піднести українську мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкіна на українську мову збагачують, отже, українську мову, українську поезію, літературу взагалі. Ми певні, що поети, перекладачі, працюючи над перекладами з Пушкіна, відчували, як при тяжкому, але й радісному шуканні словесного еквівалента, – а коли й не еквівалента, то хоч паралелі пушкінському оригіналу, – як вони поширюють свій власний творчий світогляд, удосконалюють свої власні творчі засоби” [25].

Примітно, що за сім десятиліть відбулася переоцінка ваги означених М. Рильським функцій перекладу, які сьогодення акцентує інакше, додаючи до них ті, які наш класик і не згадував. Зокрема, значних нових українських перекладів прози О. Пушкіна ми не бачимо, – його ж вірші тлумачаться поетами в основному задля вправи й творчого турніру. Нема й гучних перевидань української пушкініани. Останньою помітною подією в літературному житті була поява 1969 року „Лірики” в серії книжок-мініатюр „Перлини світової лірики”, а коли судити за вищим критерієм – 4-томника „Твори” в 1953-1954 роках. Усе це – наслідок зміни не так ставлення до генія, як мовної ситуації в Україні. У книжці „Практика перекладу” 1968 року С. Ковганюк підсумував досвід тлумачення по-українському прози О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, О. Герцена, А. Чехова, І. Тургенєва, Л. Толстого, О. Толстого, М. Шолохова, С. Злобіна, додавши список 24 використаних ним для розбору перекладів [26]. Хто читає тепер ці версії? Чи багатьох вони приваблюють? Неймовірним на початку ХХІ століття видається такий факт: ще зовсім недавно – на відстані людського півжиття – понад дві третини українців в Україні до російської мови не признавалося. В усьому СРСР за даними переписів населення її як другу на 1970 рік опанувало тільки 36,3% українців, а вже 1979 року – 49,8%, 1989 року – 56,2%. Рідною її так само визнавала дедалі більша частка українців у СРСР і людності в Україні [27]. За таких темпів штучна „інтернаціоналізація” на сьогодні майже завершилася стараннями незалежної держави: мову Росії в нашому краю будь-хто зрозуміє, тож декому її цілком доволі: іншою вже й не звертається. Та й навіщо, коли такий стереотип поведінки культивує телебачення, не забезпечуючи перекладу? Віднедавна цей процес супроводжується не менш прискореною англізацією ключових царин: ЗМІ, реклами, торгівлі, культури, науки, техніки, освіти тощо. Чого варті самі лише комп’ютер та Інтернет! В бібліотеці Києво-Могилянської академії тепер 40% книжок – англійською мовою. Серед них і переклади.

Ясна річ: двомовність (чи багатомовність) створює специфічні умови для перекладу. Білоруський теоретик В. Рагойша слушно зауважує, що вона знижує інформаційно-ознайомчу функцію перекладу, підвищуючи роль інших [28]. До них належать розкладка змісту, відтінювання, актуалізація, усотування нових значень, гра синонімічних форм, самовираження, стильовий експеримент тощо. Текст оригіналу один і тим обмежений – варіантів перекладу, причому повноцінного, може бути багато чи й безліч. Поле взаємодії варіантів надає їм певних переваг над оригіналом.

7. Очевидно, що вимоги до перекладу – не те саме, що його дієвість чи фактична „споживча” цінність. Нігілізм і скепсис щодо можливостей перекладу не в силі здолати іншу всюдисущу крайність – надмірні очікування. А тому сполука „перекладач повинен” у фаховій літературі стала від заклинань ледве не ідіомою: модальність дієслова тут давно перейшла на іменник. Рожеве розуміння обов’язку часто відвертає від самої природи явища, його парадоксів, того, що ж насправді діється в перекладі, чим ця праця здатна прислужитися.

Відомо: перекладачеві негоже поліпшувати твір. Цей припис – аксіома, але він не розкриває естетики й аксіології перекладу. Якщо перекладачі, на думку Ґете, – це „клопітливі свахи, які на різні лади розхвалюють нам красуню, обкутану ледь прозорим серпанком, розпалюючи непогамовану жагу до оригіналу” [29], то й сам автор оригіналу здатний викликáти інтерес до того, як його перекладено. А його автентичний почерк – прихиляти до тих чи інших прочитань і мистецтва урізноманітнювати способи вираження. Переклад може мати вартості, яких годі шукати в першотворі. Може зняти павутину віків з першотвору. Може вивищитися над ним силою виразності, залишаючись вірним йому і правдивим, – коли сама мова розкриває обійми назустріч вже оформленій думці, надаючи перекладачеві вигоди, яких не міг мати автор. Гріх відмовити Феніксу поезії, коли він сам приймає те, що до фактури вірша аж проситься, хтиво лине, невідчепно пристає: глибшу асоціацію, переконливіший епітет, різкіше протиставлення, точніший синонім, місткішу метафору, стисліший фразеологізм, милозвучніший перегук, розкутіший синтаксис, влучнішу риму тощо. Тим-то трапляються випадки [30], коли сам автор відзначає неабиякі набутки перекладу і навіть віддає йому перевагу над власним твором. Той самий Ґете зачудовувався своїм свіжим французьким „Фаустом” і свідчив, що „Герман і Доротея” йому більше до душі в перекладі латиною. „Фауст”, наголошував Ґете, „був зачатий у похмурій стихії, його дія відбувається в моторошній, хоч і різноманітній обстановці, однак завдяки французькій мові, від якої усе прояснюється й робиться приступнішим для ока й розуму, він виглядає погіднішим і виразнішим” [31].