Сторінка
4

Сучасні напрями і школи соціологічної науки

• Сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає 3і іншою. Сенс не належить речам самим по собі і не виступає здатністю судження якого-небудь суб'єкта: сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом.

Звідси Блумер виводить завдання соціології. Вони зводяться до:

• дослідження способів інтерпретації людьми (тобто тлумачення, пояснення) сенсу речей;

• інтерпретації ситуацій, що виникають у процесі людської взаємодії;

• дослідження колективної дії.

Тому центральною категорією соціології, на думку Блумера, є колективна дія. Такою дією є і родинна вечеря, і гра, і судовий процес тощо, тобто колективними діями виступають і звичайна співпраця двох людей, і масштабні спільні дії великих скупчень індивідів. Колективна дія, за Блумером, є фундаментальна, основна частина суспільства, в якій активну участь бере індивід. У цьому плані Блумер розходиться з Дюркгеймом, для якого колективні дії та колективні уявлення виступали чимось зверхнім і вищим, визначальним стосовно окремої людини. Крім того, колективна дія у Блумера теж розглядається як процес, у русі та змінах.

Таким чином, для символічного інтеракціонізму характерим є:

• розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп;

• у процесі взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють зовнішнє середовище;

• взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей.

2.3. Феноменологічна соціологія

Ще одним напрямком інтерпретативних парадигм, досить близьким до символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціології і скерована, в першу чергу, проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи. Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції — це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей.

Найбільш вагому роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899-1959), який, у свою чергу, опирався на ідеї М.Вебера і Г.Міда. Соціальний світ, згідно з думками Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи соціології або іншої науки розчленували й осмислили цей світ з наміром визначитися у ньому і діяти у відповідності з ним. Соціальний світ — це повсякденний світ, який переживається й тлумачиться діючими в ньому людьми як світ сенсів. Смисли, або сенси, згідно з Шюцом, — це типові уявлення людей про об'єкти цього світу. Тому, починаючи діяти, людина обирає для себе якийсь один типовий «рецепт» досягнення своєї мети, орієнтуючись при цьому на іншу людину і очікуючи від неї типової реакції у відповідності із загальноприйнятою логікою «здорового глузду». Так на базі індивідуальних, суб'єктивних мотивів будується ланцюг типових людських взаємодій. Тому завданням соціології є відкриття й систематизація загальних принципів організації повсякденного життя людей. Людська ж суб'єктивність найбільш повно реалізується саме у повсякденному світі; соціологу слід зрозуміти процес становлення соціальних феноменів на основі суб'єктивного досвіду індивідів.

Слід підкреслити, що феноменологічна соціологія, будучи близькою до символічного інтеракціонізму, відрізняється від нього тим, що акцент ставиться не стільки на поведінковій взаємодії людей, скільки, насамперед, на осмисленій, духовній взаємодії.

Отже, основними принципами феноменологічного підходу до розуміння й пояснення соціальної реальності виступають насг/пні положення: . соціальна реальність є існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ; а люди можуть прилучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточуючими їх людьми. Основну роль у цьому відіграє виховання у сім'ї та навчання у школі;

• токе прилучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх;

• тому соціальна дія — це продумана, осмислена і спланована поведінка людини у ЇЇ духовній взаємодії з інши-МИ людьми.

2.4. Інтегральна соціологія

Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки виступає інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога Пітіріма Сорокіна (1889-1968). Дослідники вважають, що творчість Сорокіна — якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперніка у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer — цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в ЇЇ найширшому вияві.

Суспільство Сорокін визначає як сукупність людей, які перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, — це найпростіша модель соціального явища, її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та революцією. Сорокін вирізняє різні типи взаємодії і формулює завдання соціології: вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі «собі подібних».