Сторінка
3

Інституціональні передумови переходу від асиметричних до симетричних політичних сітей

Суспільна злагода, досягнення довіри з боку широких верств населення до інститутів держави і самоврядування є важливими інституціональними факторами проведення реформ, необхідних для збалансованого територіального розвитку. Симетрична політична сіть територіального розвитку потребує розвиненої інфраструктури довіри – системи та механізмів взаємодії ефективних інститутів публічної влади, соціально і морально відповідальних інститутів бізнесу і громадянського суспільства, які забезпечують диференційоване представлення інтересів регіональних суб'єктів управління та економічних акторів, узгоджених з загальнонаціональними інтересами. Це потребує трансформації інституціонального середовища та зміни інституціональної практики. З точки зору інституціонального підходу для цього мають бути поставлені якнайменше такі основні цілі: а) усунення протиріччя між формальними правилами та реальними практиками, направлення інституціональної деформалізації у русло нормативних цінностей (досягнення сумісності цілей формальних і неформальних практик); б) ліквідація "інституціональних пасток", які є основою опортуністичної поведінки.

Якщо дотримуватись абстрактної логіки, що не потребує деталізації, можна виділити два основних стратегічних напрямки досягнення зазначених цілей. Перший - це досягнення суспільної злагоди через удосконалення інституціональної моделі територіального розвитку, яка б враховувала б основні параметри ефективності публічної влади - систему демократичного контролю і режим кооперації влад різного рівня. Дотримання цих параметрів має стати предметом наукової дискусії у контексті взаємодії формальних та неформальних інститутів. Останні не отримали належної уваги з боку наукової спільноти і офіційних органів влади, зокрема при обговоренні концепції державної регіональної політики, політичної реформи та прийнятті відповідних законодавчих актів. Відсутня наукова полеміка щодо неформальної складової інституціональної реформи, яка міститься у питаннях удосконалення конституційної моделі держави; взаємовідносин органів публічного управління різних рівнів (центру, регіонів, органів місцевого самоврядування); досягнення пропорційності матеріально-фінансових ресурсів регіональної та місцевої влади, закріплення у законодавстві відповідних функцій і повноважень; наявності системи ефективно функціонуючих інститутів громадянського суспільства, які мають забезпечувати диференційоване представництво інтересів територіальних громад; досягнення згоди між регіональними елітами щодо пріоритетів та перспектив регіонального та загальнонаціонального розвитку.

Реалізація вимог неоінституціонального підходу, які стосуються кооперації інститутів держави, самоврядування та громадянського суспільства на основі довіри, зважаючи на незавершеність державного будівництва, неефективність влади, незрілість інститутів демократії, наявність асиметричних політичних сітей, не може бути швидкою. На цей час ще відсутня систематизована наукова база, яка б дала відповіді на питання: у чому полягає різниця між інституціональною моделлю та інституціональною практикою та яким чином долається розрив між ними; яке співвідношення структурних і персоналізованих факторів в інституціональній практиці; які існують реально діючі механізми відповідальності політико-адміністративної та економічної еліт, громадських лідерів за виконання покладених на них завдань в умовах відсутності дієвого контролю з боку структур громадянського суспільства.

У цій ситуації найбільш результативним варіантом узгодження формальних та неформальних практик буде інституціональна модель, яка стимулює самоорганізацію місцевих та регіональних політичних і економічних структур. Вона підвищує значимість договірних відносин між центром, регіонами і містами. Їхнє впровадження у сферу територіального розвитку є легітимною формою укладення інституціональної угоди, у якій формулюються додаткові зобов'язання сторін щодо загальноприйнятих правил гри. Вона сприяє усвідомленню регіональної та місцевої еліти своєї відповідальності за стратегію розвитку відповідних територій, стимулюватиме більш ефективну взаємодію між різними рівнями влади.

У той же час, децентралізація територіального розвитку має супроводжуватись посиленням контролю за фінансово-матеріальною діяльністю органів місцевого самоврядування, що пов'язано з необхідністю захищати публічні інтереси від монополії групових інтересів в умовах відсутності належного юридичного і політичного механізмів їхнього захисту на місцевому рівні. У західних країнах такий контроль називається "обмеженням демократії"[6, с.137]. У контексті необхідності обмеження демократії, видається обґрунтованою пропозиція деяких вітчизняних дослідників посилювати економічну самостійність регіонів та міст України, з огляду на економічний стан та ступінь розвитку державних інститутів, у формі експерименту як локального відпрацювання підходів, методів та механізмів активізації місцевої соціально-економічної політики[3, с.35 - 36].

Другий шлях узгодження цілей формальних та неформальних практик - це підключення регіонів у глобальні процеси через механізми культурно-економічної регіоналізації - просторово-фрагментарної локалізації культурної, економічної, управлінської видів діяльності, які узгоджуються в часі із світовими ритмами суспільного життя та базуються на новітніх соціальних практиках. Загальна логіка досягнення сумісності цілей формальних та неформальних практик передбачає формування моделі інституціональної практики, орієнтованої на вироблені більш розвиненою соціальною системою універсальні зразки, які необхідно адаптувати до соціокультурного середовища, яке знаходиться під значним впливом інституціональних пасток. З цієї точки зору політичний трансферт позитивних інституціональних практик є фактором усунення негативних інституціональних ефектів, що дозволяє підвищити ефективність інститутів публічного управління та соціально відповідального бізнесу.

Формування та підтримка культурно-управлінських зразків діяльності з місцевого та регіонального розвитку відповідно до світових стандартів є необхідним елементом формування параметрів ефективності інституту публічного управління. Таким стандартом на сьогодні є новий публічний менеджмент ( New Public Management – NPM), який зародився у 70 – х роках минулого століття в англомовних країнах та поширився на країни Європи після запровадження у 90 - х роках Організацією економічного співробітництва та розвитку Програми публічного менеджменту PUMA (Public Management Programm). Кристофер Полліт (Christopher Pollitt), аналізуючи результати реформування публічного управління, звертає увагу на вражаючі подібності та значні розходження у підходах[22]. Він зазначає, що саме подібності (культурно-управлінська ідентичність і спільні моральні цінності та норми), а не розходження сприяють міжрегіональній співпраці у світовому масштабі. У цьому руслі адепти формування „Гуманістичної Європи” ведуть пошук моральної ідентичності. Вони надають пріоритет у публічному управлінні не аналітичним методам, а моральним принципам. Вони стверджують про необхідність створення наднаціональної етики сектору публічного управління, яка має забезпечити принципи верховенства права та відповідальності, розроблених у рамках християнської культурної традиції, а також гарантувати неподільне поєднання моральності та політики [20].