Сторінка
3
Також словом Туле була названа столиця кельтського державного утворення у Фракії в 3 ст. н.е. (тепер м. Тулово, біля Старої Загори), а її засновник, начебто, мав священне ім'я "Болг" (а інший - "Брем"). Болгарська літописна традиція (ієромонах Спиридон в "История во кратце о болгарском народе словенском") називає батьком Болга легендарного царя Коледа, на честь якого й відбувається зимове свято Коляда (аналог нордичного Юла-Йєля). І. Мітев вважає, що в цьому переданні про Коледу та Болга зафіксувався переказ про кельтського походження панівну касту Фракії, ідентичну кельтській кімврській (cymraeg) касті воїнів, названій "Каледвулх", переінтерпретованій у епічній традиції на назву меча короля Артура (латинська форма - "Ескалібур"). У сербських легендах фракійський "Болг" ("Вовк") виступає як міфологічний герой Вук ("Вовк") Вогняний Змій, який вступає у єдиноборство з батьком Вогняним Змієм (образ ірансько-аланських племен), який свого часу згвалтував його матір. У давньо-руських билинах йому іденичний князь Вольга (щоправда, билина про Вольгу і Микулу відома виключно в Прионежжі)[ix].
Також у давній столиці Валахії Тарговіште (до 1714 р.), що на р. Яломиці і в георгафічному районі Домбовіца, є сакральний топос Dealu-Kloster (Дялу-монастир), свого часу перебудований та розширений господарями Нягу та Матеєм Басарабами з відомою церквою святого Миколи. Тут саме коронувався в 1456 р. валаський господар Влад ІІІ Басараб, прозваний "Цепеш" ("Саджаючий на кіл") та відомий як "Дракула" (син рицаря європейського Ордена Дракона, в який його посвятив імператор Сигизмунд Люксембурзький; легенди про начебто звірства Влада розпускали скинений ним братовбивця і колишній господар Молдови Петро IV Арон та його союзник угоський король Матвій Корвин, а також турки, на визволення від яких Царгороду в 1461 р. Влад ІІІ розпочав православний "хрестовий похід", а також зрадники цього походу — молдавський воєвода Стефан Великий, який вдарив у спину валахам і захопив їхній форпост — Кілію, та угорський король Матяш Хуньяді, який присвоїв фінанси, виділені папою римським на хрестовий похід, а в 1462 р. ув’язнив самого Влада ІІІ на десять років і отримав свободу тільки тоді, коли перейшов у католицтво, одружився на родичці короля і з новими військами вторгся в Валахію). Державу волохів (Россовлахію) у 1324 р. заснував родоначальник династії великий воєвода (ерцгерцог) Басараб І (1310-1352 рр.), син, за угорськими документами, половецького ("куманського") князя Thocomerius’a (Ток-Томіра/Тимура, 1290-1310 рр.; руські літописи знають під 1295 р. князя Токтоміра, монгольського представника у Криму, то деякі ототожнюють його з представником гілки Джучидів Тука-Тимуром, син якого Уранг-Тимур мав, за Абульгазі, володіння в Криму; проте до гілки Орду-Ічена з нащадків Чингіз-хана також належав Тока/Тукай-Тимур, васал і брат Орду-Ічена, сина Чингіз-хана, а його внук Савур, син Урук-Тимура, розбив ставленика хана Узбека в Азербайджані; сучасником Тока-Тимура був його родич Саси-Бука/Буга, хан Синьої орди в 1310-1321 рр., родоначальник валасько-польської шляхти Сас, який за наказом хана Узбека утихомирював Угорщину та Галичину і, можливо, саме він вбив галицько-волинських князів Андрія та Лева Юрійовичів). Валаські хроніки XVII ст. називають першим валаським воєводою якогось міфічного Раду Негру ("Раду Чорного"). Басараб І (Bazarab, від турец. bassara "давити, пригноблювати" ~ латин. oppressore "т.с." ~ рос. "опричник"/укр. "опришок"), як і його батько, теж спочатку називається в угорських документах як "наш вірний трансальпійський воєвода", але згодом — як "невірний святій короні". Саме Басараб І розбив в 1330 р. біля Посади військо угорського короля Карла І Анжуйського, і не без допомоги рицарів-тамплієрів, які перейшли на бік волохів.
Аналогічний до сакрального валашського топосу Дялу монастир Путна збудував ставленик Влада ІІІ молдавський господар Стефан Великий, де і був похований в 1504 р. На початку XVIII ст. значна частина жителів Валахії (Банат і Срем), які були головним чином етнічними сербами і втікали від турецького поневолення батьківщини після 1459 р., емігрувала на галицьке Покуття, де заснувала поселення з "волоським правом" та перенесла топоніміку зі своєї батьківщини (серед них — Торговиця, Делева, Тулова).
Проте дивує те, що, як правило дослідники проблеми острова Туле не звертають уваги на знаменну розповідь Прокопія з Кесарії про острів Фуле. Вона варта того, щоб навести її цілком: " . Коли ерули (тобто герули, — О.Г.) були переможені в бою лангобардами і повинні були піти геть, залишивши місця проживання батьків (у герулів був жахливий обряд убивства старих і немічних та самогубство жінок на могилах чоловіків, — О.Г.), . решта ж не бажали ніде переходити ріку Істр, але замешкали на самому краю населеної землі (!!! — О.Г.). Під проводом багатьох вождів царської крові, вони перш за все послідовно пройшли через всі слов’янські племена, а потім, перейшовши через величезну пустельну область, досягли країни так званих варнів (їх Прокопій, VIII, 20, розташовує біля витоків Істру, — О.Г.). Після них вони пройшли через племена данів, до того ж мешкаючі тут варвари не вчиняли їм жодної протидії. Звідси вони прибули до океану, сіли на кораблі, причалили до острова Фуле і там залишилися. Цей острів Фула дуже великий. Вважають, що він в десять разів більший Британії (Ірландії). Він лежить далеко на північ. На цьому острові земля більшою мірою пустельна, у населеній її частині живе тринадцять племен, дуже багатолюдних, і у кожного племені є свій цар. Тут щорічно відбувається чарівне явище. Біля літнього сонцеповороту протягом приблизно сорока днів сонце тут нікуди не заходить, але протягом цього часу неперервно сяє над землею. Але (не менше) місяців через шість після цього, біля зимового сонцеповороту, днів сорок сонце зовсім не показується над цим островом і він занурений в неперервну ніч . Особисто мені відправитися на цей острів, щоб своїми очима побачити те, що мені розповідали, хоча я й дуже намагався, ніяк не вдалось . (Далі розповідається про те, що найбільшим святом на острові Фуле є святкування за п’ять днів майбутньої появи сонця над островом, — О.Г.) .З усіх варварів, котрі живуть на Фуле, одне плем’я, котре називається скрітіфінами, веде особливо звіриний спосіб життя (далі розповідається, як чоловіки та жінки цього племені зодягаються у звірині шкури, разом полюють, а немовлят викормлюють не молоком, а твариним мозком, — О.Г.) . Але інші жителі Фуле, можна сказати, всі, не дуже відрізняються від інших людей: вони поклоняються багатьом богам і демонам (геніям), які живуть на небі і у повітрі, на землі і на морі, і деяким іншим дрібним божествам, які, як вважається, перебувають у водах джерел та рік. Вони приносять всілякі жертви, приносять жертви героям та мертвим. Із жертв вони вважають найпрекраснішим принесення в жертву людини, котра була у них військовополоненим. Вони приносять її в жертву на честь Ареса, бо цього бога шанують вище всіх. Вони присвячують цього полоненого богові, не просто вбиваючи його, як приносять жертву, але вішають її на стовпі або кидають на спиці або вмертвляють якимись іншими способами, викликаючими жаль до їх мук. Так живуть мешканці Фули. З них найчисельнішими є гавти, у котрих і поселилися прийшлі сюди ерули. І ось ерули, котрі жили в римських межах, убивши свого короля, післали деяких знатних своїх людей на острів Фулу, щоб вони розшукали і привели із собою, якщо вони будуть спроможні знайти там когось царської крові. Коли ці люди прибули на острів, вони знайшли там багато осіб царського роду; вибрали одного, котрий їм особливо сподобався, вони разом з ним поїхали назад. Коли вони були у межах данів, він помирає від хвороби. Тому ці посли знову повернулися на острів і взяли з собою звідти іншого, на ім’я Датія (у інших рукописах — Тодасія, — О.Г.). За ним рушили брат його Аорд та двісті юнаків з наявної на Фулі ерульської молоді (далі розповідається, як ставленик візантійського імператора Константина ерульський король Сватуаз виступив проти прибульців, але вночі перед битвою всі ерули перейшли на бік Датія, а сам Сватуаз втік у Візантію. Герули, боячись могутності ромеїв, переселилися у землі споріднених їм гепідів, — О.Г.) ." (Прокопій з Кесарії, "Війна з готами", VI, 15)[x].
Завантажити реферат