Сторінка
10
Аріософськи стурбовані послідовники Р. Генона та Е. Шюре ("Ми бачимо — на зорі Білої раси — першого Творця арійської релігії, що виступає з лісів давньої Скіфії у подвійній тіарі Завойовника та Посвяченого"[xlii]) вважають, що існувала істинна правітчизна кроманьйонців ("білої раси") — Боре(і)йя ("Земля вепра") на північ від Понтійського озера, а її головним духовним святилищем була Кам’яна Могила (генетичну спорідненість з якю виявляють культові пам’ятки з аналогічними кам’яномогильним піктографічними знаками — біля с. Комарів біля Галича, с. Перківці Чернівецької обл., на пагорбі Турдаш біля с. Тертерія в Румунії, біля с. Вінча в Сербії, біля с. Цюшен в Гессен-Нассау в Німеччині, в печері Ла Модельяне у Франції)[xliii].
Проте десь близько 5508 р. до н.е. сталася т.зв. "циркумпонтійська катастрофа" — прорив солених вод крізь Боспор і Дарданелли ("Тритонське озеро"), внаслідок чого було затоплено чорноморський шельф і утворилося Азовське море[xliv].
Вважається, що після затоплення Борії частина її населення під проводом Рами ("Овна") піднялася вище, де заснувала Вищу Борію (Гіперборею) — Трипільську цивілізацію (бл. 5400-2750 рр. до н.е., за М. Відейком)[xlv]. Можна припустити, що до нашого часу дійшов портрет Рами, засвідчений трипільськими антропоморфними статуетками (у виготовленні яких, без сумніву, дотримувався певний ідеологічний канон). Расово він був "вірменоїдного типу" (носата круглоголова людина, тобто округла форма голови, сплощена формою потилиці, різке випинання носа, спинка котрого має опуклу форму), хоча самі трипільці належали до грацильного доліхокранного середньоземноморського та масивного протоєвропеоїдного доліхомезокранного типів. Методологічно необгрунтованими є декларації В. Балушка про те, що " . "трипільці" українцями бути не могли, адже в їхні часи (V-IV тисячоліття до н.е. за каліброваними датами) навіть слов'яни не існували як окрема етнічна спільнота, оскільки ще не виокремилися зі складу стародавньої індоєвропейської спільності"[xlvi]. Як бачимо, в цьому пасажі як змішуются етнічність і мовна приналежність, так і заперечується етнобіологічна тяглість спадковості. Також ігнорується доволі поширений феномен приналежності різних каст (варн, страт) одного етносу до різних мовних груп (іноді навіть не споріднених між собою). Як вважається, жрецька консорція "трипільців" була приналежна до протоіндоіранської мовної групи, землеробська — до кола прапівнічнокавказьких мов (ширше — балкано-кавказький, "циркумпонтійський"; субстрат чого виявлений, наприклад, у давньо-грецькій мові), військово-скотарська — до праугрофінського кола, торгівельно-"міграційна" (і можливо, виробників мідного начиння) — до близькосхідного (шумеро-хурритського конгломерату) тощо. Відповідно зі своїми релігійними культами обрядами, канонами та міфологемами. Крім того, в пізньому етапі трипільської цивілізації відбулася саме експансія землеробського конгломерату, у степову зону, звісно, трансформуючись і адаптуючись і змішуючись із місцевим населенням, переймаючи його релігію і замінюючи обряд трупоспалення на підкурганне поховання, але не скотарська агресивна інвазія, як вважалося раніше[xlvii].
Друга частина борейців, на нашу думку, під іменами Фрікса і Гели перебралася під проводом Золотого Овна в Колхіду, де Фрікс Золоте Руно зробив предметом культу. Власне, як на нас, західно-північно-причорноморська зона колонізації отримала назву "Білої (Світлої) землі" — "Шветадвіпа": " . "Білою, світлою" стороною (тобто "заходом", тому що світло сонця довше тримається на заході), — зауважив О. Трубачов, — стали називати Північне Причорномор’я, очевидно, місцеві індоіранські племена, які поширилися звідси в протилежний бік — на схід. Ця назва закріпилася за слов’янами, які проникли сюди із заходу. Традиція називати цю країну "білою, світлою" залишалася живою довго, принаймні саме з нею пов’язана давньо-руська назва Білобережжя в усті Дніпра ."[xlviii].
Р. Генон та його послідовники приймають первинне значення імені Борей (саме як "Вепр, Боров" (санскр. "варахі"), а його епоха — Швета-Вараха-Кальпа ("Білого вепра цикл")[xlix] (Борей у греків — бог північно-східного вітру; пор. бретон. Biz "північний схід" та слов. "біс" з фольклорним кабанячим рилом). Як на нас, слід зауважити, що у індуїзмі у божественної пари Шіви та Парваті, крім Ганеші (Піллаяра) та Сканди (Катарагамана, Картікейя), є ще два молодших сини — Бхайрава та Вірабхадра. Саме Бхайрава найбільше шанується серед нижчих каст. Йому посвячено багато вівтарів, розташованих у садах і часто біля узбіч доріг під старими деревами. Віруючі вважають Бхайраву сильним, могутнім та відважним, а тому звертаються до нього за допомогою. Вірабхадра тисячорукий та тисячеголовий, дуже жорстокий бог, тому любов’ю не користується, але шанувати його необхідно. За іншою версію, він народився з рота Шіви для того, щоб зруйнувати жертвопринесення Дакші. Аналогічно Бхайрава ("жахливий") був народжений, щоб відомстити Брахмі, з чола Шіви (пор. з грецькою Афіною, народженою з голови Зевса!). Він — чудовисько з величезними іклами, підперезаний черепами та зміями. В той час протилежним Бхайраві є Вараха ("Вепр") як третя аватара Вішну, який мстить демонічному володарю світу Хіраньякші за те, що той утопив землю в океані. У поєдинку, який тривав тисячу років, Варахі вбив демона і підняв з дна океану землю на своїх іклах. Грецьким аналогом Варахі як сили, здійснюючої світовпорядкованість, є гекатонхейр Бріарей, син Урана і Геї, сторож полонених в Аїді титанів. Коли боги-олімпійці повстали проти самого Зевса, богиня Фетіда (Тетія) привела на допомогу Бріарея, за що він був одружений на дочці Посейдона (Гесіод, "Теогонія", 817-819). Бріарей був володарем казкової країни Егеї (люди називали його Егеон, Aigaion), Овідій називає його морським божеством, він вважався винахідником військових кораблів. З невідомих причин він змушений був втікати з цієї країни (натяк на її затоплення?) у анатолійську Фрігію. Таким чином, змішувати образи Варахі-Бріарея та Бхайрави-Борея в образ Варахі-Борея є невірним.
Завантажити реферат