Сторінка
4

Суб'єктивність та її самопізнання на тлі цивілізації: божевілля і сексуальність. Герменевтика суб'єкта. М. Фуко (1926—1984)

Фуко має намір написати історію різних форм психічної хвороби, на ос­нові яких одні люди навіть в акті суверенного, самодостатнього розуму ув'язнюють своїх сусідів, а інші вступають у комунікацію і взаємне пізнання через немилосердну мову "нехворобливості". Фуко звертається до нульової точки в перебігу хвороби, де вона ще є недиференційованим досвідом, а не розчленованим в результаті його самоподілу. Це своєрідне роздоріжжя, в якому Розум і Хвороба прямують або в один, або в різні боки, виявляючи глухоту одне до одного.

У кваліфікації хвороби Фуко вбачає сумнівну та незвичну сферу. Для дослідження її він відкидає ідею згоди остаточних істин і намагається ніколи не керуватися знанням про хвороби. Жодне з понять психопатології не може відігравати організуючу роль в історичному бутті людства. Те, що вважається конститутивним, є дія, що має виступити критерієм хвороби. Наука не здійснює цей поділ. Оригінальним вододілом є цезура, або пауза, що встановлює дистанцію між розумом і недорозумом та допомагає зро­зуміти феномен підкорення розуму недорозумом.

Таким чином Фуко визначає сферу, в якій людина психічно хвора і лю­дина "розумна" рухаються в різні боки, але не є роз'єднаними. Яким же чином вони розмовляють одна з одною? Тут хвороба і не хвороба, розум і нерозум виявилися безнадійно заплутаними: їх важко розірвати в той мо­мент, коли вони ще не існують, і так само важко, коли існують, взаємовідносяться через бар'єр, який розділяє їх.

Маючи перед собою світ розумової хвороби, сучасна здорова людина вже не вступає з нею в комунікацію: вона спрямовує до неї лікаря. Зі свого боку людина хвора спілкується з суспільством тільки за допомогою проміжного абстрактного розуму у формі порядку, фізичного і морального стримування, анонімного тиску групи, зокрема з використанням кон­формізму. Загальної, спільної мови тут немає. Іншими словами, більше не­має розуміння хвороби саме як розумової хвороби; кінець XVIII ст. прино­сить докази неузгодженого діалогу між хворобою і здоров'ям, установлює розділення як уже здійснене і штовхає до забуття "заїкуваті недосконалі слова без фіксованого синтакту", в якому обмін між хворобою і розумом мав би місце. Мова психіатрії, яка є монологом розуму відносно хвороби, постала на основі такого мовчання. Фуко не має наміру написати історію такої мови, але радше археологію такого мовчання.

Греки мали прямий стосунок до того, що вони називали "orpis" (знання і досвід людини). Це було для них вироком. Творча розробка засад риторики Фразімахом, на думку Фуко, достатня для доказу цього, навіть якщо ця ри­торика дійшла до нас уже загорнутою в заспокоюючу діалектику Сократа, Але грецький Логос не має своєї протилежності.

Європейська людина з початку Середніх віків мала стосунок до того, що може бути названо хворобою, деменцією, нездоров'ям. Мабуть, західний розум запозичив щось із цих глибин, як розсудливість сократівських доказів дала щось для загрози пізнанню. У будь-якому випадку Хвороба та Розум у їхньому зв'язку утворюють для західної культури одну з рис її оригінальності.

У Середні віки аж до Ренесансу суперечки навколо хвороби були драма­тичними дебатами, в яких людина стикалася з таємничими силами світу; досвіди з хворобою були затьмарені образами Падіння і Волі Бога, звіриності і Метаморфози, а також усіма дивними секретами Знання. В наш час досвід хвороби залишається мовчазним у спокої науки, яка, знаючи над­то багато про хворобу, забуває про неї. Певна неосяжна й нерухома структу­ра не є ні драмою, ні знанням; вона є позицією, де історія демобілізована у трагічній категорії, яка і засновує, і спростовує її.

Велике питання, яке порушив Фуко, прямо стосується критерію божевілля, що його встановлює та чи інша цивілізація, а також несамовитості щодо оцінки психічного стану людини, несамовитості, яка приводить до "божевілля самого критерію". Мова йде не тільки про таку дисципліну, як психіатрія, — з її розумінням психічної хвороби, демаркаційної лінії між здоров'ям і хворобою тощо. Те, що звучало як "sancta simplicitas" у звер­танні Я.Гуса до жінки, яка щиросердно підкинула у вогнище і свою частину хмизу, в різні історичні епохи постає як вимога пануючої ідеології, що охоп­лює широкі верстви населення та існує вже як загальновизнане настанов­лення.

Яскравим свідченням цивілізації виступає феномен дисидента, який офіційно кваліфікується з позицій патопсихології. Це дає підставу помістити дисидента у відповідний лікувальний заклад при загальному "схваленні" громадської думки. Іноді дисидентські збочення завершуються каяттям і настає акт "милосердя". "Божевілля критерію" стосується релігійних переконань, наукових відкриттів, ставлення до звичаїв тощо. Тут постає й офіційна юриспруденція, що має охороняти правові та навіть мо­ральні засади суспільства. Але драматизм моральності і полягає в тому, що вона заплутується у своєму "порочному колі".

Сексуальність і цивілізація. Поряд зі ставлен­ням до божевілля характер цивілізації визначає її ставлення до сек­суальності, де свободі розпусти протиставляється сувора репресивна мо­раль. А в їхньому протиставленні, підкріпленому відповідними ідеологіями, виникають відповідні форми поведінки. Те, яким чином людина, долаючи перші два, знаходить третій шлях для вияву своєї сексуальності, стало предметом детального тритомного дослідження Фуко "Історія сексуаль­ності". Цим він підтверджує свою прихильність до головних проблем історичної психології.