Сторінка
4

Психоаналіз як аналіз несвідомого післядії. Ерос і Танатос в їх протиставленні культурі. Катарсис як сублімація та перехід несвідомого у свідоме. З.Фрейд (1856 —1939)

Фрейд протиставляє любов інтересам культури, адже остання загрожує любові відчутними обмеженнями. Він бачить ці обмеження, зокрема, в конфлікті між сім'єю та великими колективами. Те, що чоловік витрачає на досягнення культурних цілей, він віднімає головним чином від жінки і ста­тевого життя. На цій основі Фрейд формулює певні закони сублімації. Культура обмежує сексуальне життя, що виявляється, зокрема, в законах табу на ґрунті тотемістичних вірувань. Фрейд використовує таке порівняння: культура поводить себе стосовно сексуальності так, як поводить себе переможне плем'я, що експлуатує переможених. Страх перед повстан­ням пригнічених вимагає застосування найсуворіших заходів перестороги. Гетеросексуальна любов зазнає дальших обмежень через інститут єдиношлюбності. Фрейд стверджує: сучасна культура дає ясно зрозуміти, що вона дозволяє сексуальні стосунки тільки на базі єдиного й непорушного зв'язку між чоловіком і жінкою, що вона не визнає сексуальності як самостійного джерела насолоди і схильна терпіти його лише як незамінний спосіб розмноження людей. Фрейд не вбачає тут вихідної боротьби між тілесним і духовним, не враховує, що лібідо принижує людину тільки до тілесного феномена і також є формою поневолення людини, через що куль­тура і бореться з сексом і в цій боротьбі лише розпалює його своїми утиска­ми. Здається, що обмеження, які накладаються культурою на лібідо, Фрейд і називає "невдоволеністю культурою", яка перетворює людей на невротиків і забороняє відхилення у статевому житті як вихід зі стану незадоволення.

Фрейд підмітив певні вади сучасного йому суспільства, де любов експ­луатують для досягнення сторонніх цілей. Саме тому він зазначає, що стате­ве життя культурних людей покалічене і справляє враження деградуючої функції, як наші щелепи або волосся на голові. Сексуальне життя як джере­ло переживання щастя, як засіб досягнення життєвої мети — відчутно ос­лаблене. Фрейд робить посилання на твори Док. Голсуорсі, зокрема на "Яблуню", де переконливо показано, що в житті сучасної цивілізованої лю­дини не залишилося місця для простого природного кохання. Але культура вимагає від людини жертв не тільки у статевій царині.

"Перекручення" любові Фрейд бачить також у догмах і практиці релігійного життя людини. Хоч релігія пропонує всезагальну любов, Фрейд ставить риторичне питання: за що ж любити всіх людей? Він відверто каже, що чужа людина не тільки не варта його любові, вона радше варта ворож­нечі, неприязні й навіть ненависті. Тут Фрейд розкриває мораль суспільних відносин: в разі, коли щось є корисним для чужої людини, вона без вагання готова завдати мені шкоди, показати зневагу, зробити наклеп, продемонст­рувати свою владу наді мною. Релігія висуває ще більшу нісенітницю, коли вимагає любити своїх ворогів. Будучи обмеженим атеїстом, Фрейд здійснює критику релігії, обминаючи класові критерії, а вказує лише, що вимозі всезагальної любові людина реально протиставляє схильність до агресії як свій інстинктивний спадок.

Фрейд переконаний, що для людини її ближній є не лише можливим помічником або сексуальним об'єктом, а й предметом спокуси для задово­лення її агресивності, робочою силою, яку можна використати без винаго­роди. У ближнього можна забрати майно, його можна принизити, завдати йому болю, його можна мучити і вбивати. Як правило, ця жорстока агре­сивність тільки й чекає, щоб бути спровокованою. За сприятливих для неї умов вона виявляється і стихійно, відкриваючи в людині дикого звіра, яко­му чуже бережливе ставлення до власного роду. У зв'язку з цим Фрейд на­гадує про страхіття переселення народів, завоювань Чингізхана і Тимура, захоплення Єрусалима хрестоносцями, безумство Першої світової війни. За Фрейдом, через цю "споконвічну ворожість" людей одного до одного культурному суспільству постійно загрожує розвал. Загальні трудові інтереси не здатні утримати культуру від цього розвалу, адже "пристрасті первинних потягів сильніші за розумні інтереси".

Фрейд пояснює агресивність тим, що природа встановила нерівність, на­давши кожній людині як органічні можливості, так і духовні таланти у надзвичайно нерівній мірі. Цьому, вважає він, ніяк не можна допомогти, і це ставить людину перед фатальною приреченістю на невдачу її існування. Відтак і фатальна приреченість людини до агресії, і цим об'єктивно виправ­довуються будь-які злодіяння.

Надмірний антропологізм звучить і в рекомендації Фрейда, що людям не слід відмовлятися від задоволення агресивної схильності. Остання навіть має здатність єднати людей, але з метою протистояння іншим соціальним спільнотам. Фрейд твердить, що завжди можна пов'язати любов'ю велику кількість людей, якщо тільки залишаться ті, на кого можна спрямувати аг­ресію.

У зв'язку з цим Фрейд піддає критиці зворотний бік релігійної, зокрема християнської, "любові до ближнього": відтоді як апостол Павяо поклав в основу своєї общини всезагальне людинолюбство, крайня нетерпимість хри­стиянства до всіх, хто залишився поза общиною, стала неминучим наслідком. А багато століть по тому "мрія про німецьке світове панування для свого звершення вдалася до антисемітизму".

Проблема лібідо та агресивності як вираження двох антагоністичних спрямувань у людський істоті для Фрейда є визначальною. Оскільки куль­тура, стверджує він, вимагає значних, жертв не тільки в царині сексуаль­ності, а й у людській схильності до агресії, стає більш зрозумілим, чому людям так важко бути ощасливленими цією культурою.