Сторінка
5

Теорія соціальної політики держави в розробках видатних українських, російських та австрійських учених

На початку 1960-х років у доповіді П. Сорокіна «Взаємна конвергенція Сполучених Штатів і СРСР у змішаний соціокультурний тип» коливальну тенденцію змін у суспільстві було визначено як «соціальний закон флуктуації тоталітаризму і свободи». У цій праці він писав, що комуністична система — просто різновид тоталітарної системи економіки. Ця система виникла давно і неодноразово зустрічалася в історії людства: за різних урядових режимів та різних ідеологій у деякі періоди Стародавнього Єгипту, особливо у Птолемеїв період; у давній Спарті та Липарі; у Римі, особливо після 301 р. н. е.; в окремі періоди Візантійської імперії; у стародавньому Перу; у деякі періоди в Китаї, Індії та багатьох інших країнах — згадаймо лише кілька відомих випадків. Таку систему ініціювали та вводили різні уряди і в різних формах, що «прикрашали», «раціоналізували» та «освячували» ідеології; єгипетські фараони, римські та візантійські імператори, інки Перу, китайські та європейські самодержавні монархи, воєнні завойовники; релігійні влади, такі як єзуїти в Америці, та багато монархістських, республіканських, демократичних, воєнних, соціалістичних та комуністичних урядів. Не менш різноманітними були «ідеології», які виправдовували, підтримували, раціоналізували та прикрашали цю тоталітарну систему економіки та управління; всі види ідеологій — релігійна, моральна, політологічна, утилітарна, «націоналістична», «економічна», «соціологічна» та інші, починаючи з традиційних єгипетських релігійних вірувань та культу фараона як Бога і закінчуючи останніми: комуністичною, соціалістичною, нацистською, фашистською, лейбористською, пентагонівською, держави загального благоденства та багатьма «диктаторськими» ідеологіями, виконували цю роль. Це означає, що комуністична система економіки та ідеології є тільки одним із багатьох різновидів тоталітарних систем економіки, ідеології та політичного режиму. У різноманітних формах вони домінували в минулому та часто з’являлися останнім часом [15].

Отже, хоча сам по собі тоталітаризм не є «завоюванням» історії нового часу, але в його радянському й, особливо, сталінському варіанті він набрав антилюдського виразу, який яскраво охарактеризував відомий радянський дисидент Валентин Турчин: «З погляду еволюційної теорії, тоталітаризм є збоченням, дегенерацією, бо нижчий рівень організації спотворює та пригнічує вищий рівень. Тоталітарне суспільство втрачає здатність нормально розвиватися та костеніє. Це глухий кут, вовча яма на шляху еволюції» [16].

Лібералізм як соціальна політика держави

Людині споконвічно властиве почуття свободи як первинної екзистенції, без якої нормальна особистість жити не може. Однією з основних ознак суспільства є саме рівень свободи його громадян. Як зауважив російський філософ Микола Бердяєв, свобода — це не тільки усвідомлена, а й переборена необхідність. Саме можливості її подолання визначають міру «стиснення» чи «розслаблення» суспільної атмосфери. Тобто те, чи створює влада своїм громадянам умови для вільного дихання, або, навпаки, кожен крок громадянина перебуває під неусипним оком створених владою органів максимального підкорення волі людини шляхом тотального тиску на неї.Зі свободою особи в суспільстві та успіхами соціальної політики, результатом якої є якісне поліпшення людського життя, тісно пов’язаний лібералізм.

Дефініція «лібералізм», яка є похідною від латинського слова «liber» і означає «вільний», спершу стосувалася саме філософії свободи. У 1927 р. видатний мислитель XX ст. та головний ідеолог економічного лібералізму австрійської школи політичної економії Людвіг фон Мізес у вступі до своєї роботи «Лібералізм в класичній традиції» писав, що філософи, соціологи і економісти XVIII та початку XIX сторіччя сформулювали політичну програму, яку покладено в основу соціально-економічної політики спочатку в Англії і Сполучених Штатах Америки, а потім на Європейському континенті та, нарешті, в інших частинах населеного світу. Цілковито цю програму ніде не було втілено. Навіть в Англії, яку називали батьківщиною лібералізму і зразком ліберальної країни, прихильники ліберальної політики так і не змогли здійснити своїх задумів. В одних країнах приймали ліберальну програму частково, в інших — відхиляли одразу чи через деякий час. Лише перебільшуючи, можна сказати, що світ будь-коли переживав ліберальну епоху. Лібералізму так і не дали змогу повністю розвинутися. Тим не менш, яким би короткочасним та обмеженим не було панування ліберальних ідей, цього виявилося достатньо, щоб змінити світ. Відбувся вибух економічного розвитку. Вивільнення продуктивної сили людства багаторазово помножило засоби існування . Процвітання, створене лібералізмом, значно знизило дитячу смертність — безжальне лихо більш ранніх епох, і в результаті поліпшення умов підвищило середню тривалість життя [17, 7].

Згідно з Мізесом, ліберальна доктрина покладає на державу виконання таких функцій, як захист власності, свободи і миру. За Мізесом, демократія — це така форма політичного устрою, що дає змогу пристосовувати уряди до бажань керованих без насильницької боротьби. Якщо в демократичній державі уряд більше не проводить ту політику, якої хотіла б більшість населення, не потрібно ніякої громадянської війни, щоб посадити в кабінети тих, хто бажає працювати так, щоб задовольнити більшість. Шляхом виборів і парламентських угод зміна уряду відбувається легко — без тертя, насильства і кровопролиття [17, 45].

То які межі урядової діяльності? «Завдання держави — як її вбачає ліберал — полягає в одному і лише в гарантії захисту життя, здоров’я, свободи і приватної власності від насильницьких нападів. Усе, що виходить за межі цієї гарантії, є зло. Уряд, який замість виконання цих завдань, зайшов би так далеко, щоб, наприклад, посягнув на персональні гарантії життя і здоров’я, свободи і власності, це було б абсолютно невідповідним .