Сторінка
5

Основні теорії політичних систем

Істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України є недорозвинутість форм політичної кон­куренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих еле­ментів громадянського суспільства, мафіозних каналів роз­поділу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму в політиці.

Верхівка державної бюрократії створює як правові, так і нелегальні умови для мафіозних каналів збагачення про­мислових, аграрних і фінансових олігархій за рахунок не­щадного пограбування суспільної більшості, з одного боку, з іншого — ці олігархії, у свою чергу, «підгодовують» полі­тичне керівництво, державний апарат тіньовими доходами.

Однак глибока фінансова криза і криза економіки в цілому призводить до обмеження або повної ліквідації мафіозних каналів паразитичного збагачення номенклатур­них кланів, оскільки правлячі політичні кола можуть втра­тити владу внаслідок масових соціальних зворушень. Крім того, мафіозні олігархії, нагромадивши завдяки владному сприянню капітали, прагнуть легалізувати їх у підприєм­ництві, і тому вони не хочуть більше «підгодовувати» владні структури, оскільки останні мають обмежені можливості для створення умов мафіозного збагачення.

Нинішня політична система не тільки покликана забез­печити реформування усіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. В Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що:

- по-перше, Україна ще не витворила власної моделі на­ціональної економіки;

- по-друге, не сформувався середній клас як суб'єкт мо­дерних національних цінностей;

- по-третє, не створено політичний механізм національ­ної консолідації;

- по-четверте, не відтворені в повному обсязі традиційні національні цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі філософії і мистецтва, так і в галузі науки і освіти, не забезпечене повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

Тому пріоритетними у політиці владних структур в ца­рині формування модерної української нації повинні ста­ти проблеми її консолідації навколо цінностей громадян­ського суспільства, поєднаних з сучасною українською куль­турою. Акцент на етнокультурних пріоритетах у їхньому традиційному вигляді, поза контекстом реформування еко­номічної, політичної, правової і культурної систем, може при­звести тільки до дискредитації національної ідеї.

Дестабілізаційні процеси, що виявляються через кон­флікти між гілками влади, політичними блоками, цен­тром і регіонами, конфесіями, а також через різку май­нову диференціацію, свідчать про низьку стабілізацій­ну спроможність політичної системи в Україні. Проте Українській державі вдалося уникнути кривавих ексцесів, а також налагодити цивілізаційні контакти з країнами Схо­ду і Заходу. Це характеризує широкі можливості політич­ної системи в реалізації цієї функції.

Політична система в Україні визначається дуже низь­кою здатністю до соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять повільно, не збалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами. Дер­жавні органи та політичні організації часто стають заруч­никами інтересів могутніх номенклатурних угруповань, які звикли до соціального паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні і культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а громадська думка в резуль­таті кризи звільняється від тоталітарних і посттоталітарних міфологій.

Суспільству загалом і політичній системі зокрема влас­тиві певні межі, в рамках яких здійснюються суспільні пе­ретворення, успадковані від попереднього історичного роз­витку. Тяжкий вантаж колоніального і тоталітарного ми­нулого, який є основною причиною відставання політичної системи України від інших держав у здійсненні соціаль­них реформ, спричинив несконсолідованість нації; відсут­ність політичної еліти, здатної по-сучасному, без регіональ­них та ідеологічних стереотипів, осмислити сучасні реалії, виробити суспільні і державні пріоритети розвитку Украї­ни; наявність індустріальних гігантів з величезною енергомісткістю і матеріаломісткістю, орієнтованих на господар­ський комплекс республік (особливо — Росії) колишнього СРСР. Управлінська функція політичної системи в Україні неефективна з огляду на збереження структури і функцій старого апарату, принципів і методів старої кадрової полі­тики, а також мотиваційного механізму до праці.

Політична система лише тоді може забезпечувати віль­ний розвиток особи і суспільства, коли її інститути функ­ціонують у рамках правової системи.

До недоліків правової системи України можна віднести:

· повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти;

· затягнутий процес реформування судової влади як ос­новного механізму захисту конституційних прав громадян;

· відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і підзаконними актами;

· відсутність нових правових кодексів (Цивільного, Кри­мінального), які б відповідали Конституції та міжнародним стандартам;

· відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у правовій системі домінують інтереси державної бюрократії, фінансової і комерційної олігархії, а не су­спільні);

· надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відом­чих) як джерел права;

· непрямий характер дії законів, коли для їх застосуван­ня використовують цілий пакет підзаконних актів;

· нерівномірну урегульованість законодавством різних сфер суспільного життя;

· недостатню розробку механізму реалізації закону і відпо­відальності за його порушення;

· недосконалу процедуру підготовки та прийняття зако­нодавчих та інших нормативно-правових актів;

· відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу;

· правову неграмотність і правовий нігілізм грома­дян і політичної еліти.

Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяль­ності не правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий про­грес залежить від правової культури суспільства, розгортан­ня конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з нормами буття.