Сторінка
2

Цензурна політика тоталітарної держави та ідеологічний монізм

У фашистській Італії державні посадовці відповідали за лояльність змісту публікацій до режиму, і тому політична цензура у пресі не становила труднощів для влади. Проте спостерігалася певна активність і незалежної, „незаконної” преси. Щодо стосується видань, які публікували сатиричні матеріали, то їх навіть у 1924 – 1925 роках не заборонили, що свідчить про певні відмінності італійського тоталітарного режиму від аналогічних режимів у інших країнах.

Цензурні обмеження тоталітарна влада застосовує не лише до засобів масової інформації, але й до видавництв, фондів бібліотек, репертуару видовищних закладів 2. Так, деякі дослідники радянської політики вважають період 1917 – 1922 років у СРСР етапом пошуку оптимальної системи ідеологічного контролю над видовищними закладами. Більшовицька влада вирішила не лише регулювати видавничий процес, але й контролювати бібліотечні фонди і книжковий ринок, оскільки, наприклад, у 1920-х роках, там було багато дореволюційних видань, зміст яких не відповідав ідеологічним настановам нової влади. Першу спробу вилучень 1920 року здійснили місцеві політосвітні відділи. Зі створенням єдиного цензурного органу – Головліту, його місцеві підрозділи також долучилися до контролю над фондами бібліотек і книжковим ринком.

У сфері літератури цензурна діяльність в Італії та Німеччині теж не обмежувалася контролем майбутніх публікацій — режими вдалися до вилучень з бібліотечних фондів. Але в Італії заборона на видання творів іноземних авторів була не такою жорсткою, як в інших європейських тоталітарних державах.

Основні цензурні функції в Італії здійснювало міністерство народної культури. До його компетенції входило редагування публікацій у пресі, радіоповідомлень, цензурування літературних творів, контроль у сфері театру й кінематографа [10]. Кожен твір розглядали члени спеціальної комісії, у складу якої були представники поліції, після чого давався дозвіл на публікацію чи виставу.

У нацистській Німеччині міністерство народної освіти і пропаганди зосередило в своїх руках (як і аналогічні радянські та італійські організації) контроль над пресою, радіомовленням, кінематографом, книговиданням. Прикметно, що нечітко сформульовані обов’язки цього відомства давали його керівництву можливість дуже широко трактувати свої повноваження. Імперська палата культури, що підлягала цьому міністерству, контролювала пресу, радіомовлення, кінематограф, театр, літературу, музику, образотворче мистецтво. На творчих діячів – не членів нацистської партії було поширено заборону на професії [6]. Кіновиробництво фінансувалось виключно органами нацистської влади [5], що відповідним чином впливало на зміст продукції.

У комуністичній державі централізація цензури відбувалася паралельно з централізацією видавничої діяльності. З 1919 року засоби масової інформації і видавничої справи цензурувались Держвидавом. Цей орган, зокрема, затверджував плани наявних на той час приватних видавництв.

З посиленням ідеологічного тиску формувалась єдина цензурна політика в усіх суспільних сферах. З цією метою 1922 року при наркоматі освіти було утворено Головліт 3. До його функцій належали: попередній перегляд всіх запланованих для опублікування чи розповсюдження творів, дозвіл на право видавати окремі твори, укладання переліку друкованих творів, заборонених для продажу і розповсюдження, видання правил, розпоряджень та інструкцій, обов’язкових для всіх органів преси, видавництв, друкарень, бібліотек, книгарень.

Та й Головліт свої цензорські функції здійснював теж під контролем. Заборона, конфіскація забороненого відбувалася за участю партійних ідеологічних інстанцій різного рівня, політичної поліції (ВЧК – пізніше КДБ), а також різних міністерств, колегій, комісій, творчих спілок, окремих осіб, які обіймали відповідні керівні посади. Тому виокремлення основної з численних цензурних інстанцій має умовний характер.

Складну, всеохоплюючу систему цензурного контролю в СРСР було сформовано в середині 1930-х років. Головліт тоді було переведено у підпорядкування Раднаркомові. Головліту ж СРСР підпорядковувались республіканські Головліти та мережа облміськлітів. Ці органи здійснювали тотальний (як превентивний, так і каральний) політичний контроль над усіма видами друкованої продукції та видовищами, бібліотеками, друкарнями [3].

На думку дослідників, тотальну цензуру слід вважати ознакою створення поліцейської держави [10]. На відміну від практикованої в авторитарній державі прихованої цензури, у тоталітарній державі вона є прямою (попри використання терміна „контроль” замість терміна „цензура”4). Наприклад, радянська цензура була прямою: режим не приховував свого прагнення здійснювати контроль для забезпечення принципу „партійності преси” [3].

Радянська цензура, вважаючись державною інституцією, на практиці забезпечувала інтереси не держави, а партії. Л. Троцький у статті „Зраджена революція” писав, що „центральний орган партії друкує анонімні директивні статті, які мають характер військових наказів, з архітектури, літератури, драматургічного мистецтва, балету, не кажучи вже про філософію, природознавство, історію” [1, с. 373]. Що стосується художньої літератури, то „боротьба напрямів і шкіл змінилася коментуванням волі вождів. Для всіх угруповань створено спільну примусову організацію, своєрідний концентраційний табір художнього слова” [2].