Сторінка
2

Центральна Азія як зона перетину інтересів конкуруючих держав

Цікавою в контексті зіткнення інтересів Росії та США в Центральній Азії є думка американських дослідників. Вони вважають, що „узбецькі та зарубіжні аналітики мають визнати, що американські інтереси в цій країні в перспективі будуть поміркованими. У країн регіону немає енергоресурсів, які можна було б експортувати за межі регіону, а золото і бавовна в достатній кількості є і в інших країнах. Доти, доки влада Узбекистану тримає під контролем ісламістів і наркоторговців, США не має особливих підстав знову розпочинати „велику гру”, хоча багато хто в регіоні на це сподівається. Плани відносно відродження Великого шовкового шляху в рамках проекту ТРАСЕКА (або іншим чином) не приваблюють ні економічно, ні з комерційної точки зору. Те ж саме, навіть, з більшими підставами, можна сказати і про значно менші (за теріторією, кількістю населення тощо) та віддаленіші гірські республіки – Киргизстан і Таджикистан. І, схоже, президент Киргизстану Аскар Акаєв це розуміє: він зробив низку заяв, у яких запевнив Росію в міцності їх давніх відносин. Природно, це не перешкоджає налагоджувати наукові і культурні контакти, які США підтримують майже з усіма країнами світу. Але все це зовсім не знімає побоювань Тегерана, Москви й Пекіна відносно того, що США прагнуть встановити в Центральній Азії своє панування” [6].

Слід зазначити, що останнім часом держави Центральної Азії привертають значну увагу розвинених країн Заходу саме у зв’язку з широкомасштабною кампанією боротьби з тероризмом, проголошеною США. Побутує думка, що „ .найвірогідніший на теперішньому етапі виклик, що вимагає колективної відповіді, виходить від міжнародного тероризму. Американці розуміють, що не змогли б провести операцію в Афганістані, якби не підтримка та допомога Росії і центральноазійських держав. До повного врегулювання в Афганістані ще далеко, а Сполучені Штати, знову ж таки на думку самих американців, повинні й надалі спиратися на Москву та її союзників у Центральній Азії. Враховуючи глобальні масштаби терористичних мереж, Вашингтону доведеться й у майбутньому співпрацювати з десятками держав у різних куточках світу” [7].

Проте, якщо об’єктивно оцінювати інтереси великих держав у Центральній Азії, то, окрім боротьби з тероризмом, можна помітити й інші переваги цього регіону, які приваблюють великих акторів світової сцени. До них впевнено можна зарахувати інтереси, пов’язані із зоною Каспійського моря. Цікавою видається думка представника Державного департаменту США С. Манна, висловлену 2002 року на міжнародній конференції з правового врегулювання режиму Каспійського моря. Він назвав дві обставини, що обмуволюють значний інтерес, принаймні США, до країн каспійського басейну. С. Манн вважає, що „перша причина є географічною. Країни каспійського регіону розташовані на стратегічному перехресті – між Китаєм, Росією, Південною Азією та Іраном. Відтак держави Середньої Азії відчувають загрозу з боку Аль-Каїди, а також потерпають від талібського фундаменталізму, тероризму і наркоторгівлі. До початку військових дій Афганістан постачав 70 % світового героїну. Саме він був головним його постачальником у Росію та Європу. Значна частина наркотиків транспортувалася через Середню Азію.

Друга причина – геологічна. У каспійському регіоні зосереджено великі запаси нафти й газу. Політика мого уряду [8] полягає в тому, щоб приділяти, в розумних межах, увагу каспійському регіонові” [9].

Отож політику Сполучених Штатів стосовно Центральної Азії можна визначити як таку, що заснована на двох базових принципах:

· Сполучені Штати зацікавлені, щоб у Центральній Азії склалися й стабілізувалися демократичні держави;

· найближчим часом США можуть розпочати нову „велику гру”, призом якої буде панування в Середній Азії та на Кавказі. Вони проводитимуть власну політику диверсифікації трубопроводів як засіб забезпечення самостійного вибору зовнішньополітичних союзників.

Треба відзначити, що одним з найважливіших факторів впливу в Центральній Азії, крім країн Заходу, Російської Федерації та Китаю, є Індія. Це обумовлюється історичними традиціями. Міжцивілізаційні процеси, які відбувалися в часи Великого шовкового шляху, суттєво позначилися на взаємовідносинах країн регіону та Індією. Про них не забули і в ХХІ столітті. Міністр закордонних справ Індії Яшвата Сінх зазначає: „Зв’язки Індії з Центральною Азією забезпечують умови для створення ефективних взаємовідносин з країнами регіону, разом з якими ми відшукуємо нові можливості співробітництва та прокладаємо нові торговельні шляхи на землі, в повітрі і на морі. Індія однією з перших встановила дипломатичні відносини з державами Центральної Азії. Від самого початку Індія брала участь у Конференції із взаємодії та створення довіри в Азії (СІСА). Ми також зацікавлені в участі в Шанхайській організації співробітництва (ШОС)” [10].

Отож можна стверджувати, що Індія з її високою динамікою економічого розвитку, стає активним гравцем на центральноазійському геополітичному полі. Із зростанням економічного потенціалу вона збільшуватиме вплив на країни Центральної Азії, врівноважуючи до певної міри вплив Росії.

Власні інтереси в Центральній Азії чітко окреслює і Китай. Безпосереднє сусідство з цим регіоном, активна участь у створенні ШОС, активізація економічної співпраці дозволяє КНР нарощувати вплив у більшості центральноазійських країн. Президент Киргизької Республіки А. Акаєв якось зазначав: „Унікальні за своїм характером дружні відносини здавна існують з Китаєм, у чому я знову впевнився в ході візиту до Пекіна. Там ми підписали договір про добросусідство, дружбу і співробітництво” [11].

Слід мати на увазі, що навіть потужні азійські країни, плануючи або розпочинаючи реалізацію певних проектів на просторах Центральної Азії, наштовхуються на численні проблеми, з яким не просто впоратися. Так, зокрема, Китай виношував план будівництва великого нафтогону із Західного Казахстану до Синьдзяну й далі до Пекіна. „Казахів можна купити, – писав М. Шплехер, – але чи зможуть вони залишатись купленими? Поряд з великою кількістю нафти, необхідної Піднебесній, основний політичний інтерес КНР в Казахстані і Киргизстані – це постійний контроль над уйгурськими активістами, які живуть у цих та інших центральноазійських країнах. Щоб забезпечити свої інтереси, Пекін вкладає в Казахстан і Киргизстан чимало коштів. Звичайно, необхідності у значній військовій присутності Китаю в регіоні поки що немає, особливо тому, що й без того ця країна з її величезним населенням вселяє жах у своїх сусідів” [12].