Сторінка
4
Але виникає інше питання: чому за таких суворих моральних засад і звичаїв покритки стали таким масовим явищем в Україні з останньої чверті ХУІІІ ст.?
На картині є відповідь і на це. Огляньмо ще раз пейзаж, мікрообрази, які його складають. Дуб зелений, висока могила, вітряк на могилі, а далі – степ широкий, розлогий, як небо над ним. Ніби все. І все це своє, рідне – і Богом дане, і рукотворне . Усе, та не все.
Є тут ще один мікрообраз, немов устромлений у цей ідилічний пейзаж: смугастий верстовий стовп – неприродний і чужий у цьому українському світі, як і той москаль на коні. Їх казенна однотипність і схожість підкреслюється ще й спільністю кольорів – у малюнку стовпа та в одязі офіцера. Але є між ними, між причинами їх появи в Україні і більш глибокий зв’язок.
Ці стовпи з’явилися за Катерини ІІ, яка після знищення Гетьманщини наказала переміряти шляхи України, оскільки це мало важливе економічне та військове значення. У часі це збіглося з остаточним закріпаченням українських селян, для яких ці дорожні знаки стали символами поневолення України і ненависного кріпацтва. Відомі випадки, коли селяни, інстинктивно вловлюючи тут певну причинну взаємозалежність, потай спилювали, звалювали, викрадали ці стовпи, наївно сподіваючись, що з ними зникне і московська неволя.
Тоді ж окупаційні власті стали широко практикувати такий засіб залякування і покарання цілих громад, як “постій” війська в селі. По кілька місяців селяни змушені були ділити хату з одним чи кількома москалями, годувати і поїти їх, догоджати їм, забезпечувати фуражем їх коней, терпіти хамство, брутальність, побої. А ще – Катерини . Це тільки в наших водевілях веселили публіку такі собі дотепні “москалі-чарівники”. Дійсність була дещо іншою. Якою? Для цього навіть нема потреби нишпорити в архівах. Розпитайте старих людей у Західній Україні, де енкаведистські “старші брати” після війни роками стояли гарнізонами по селах і містечках, поцікавтеся, як зараз поводять себе російські солдати в Чечні. Ви одержите доволі точну картину того, чим завжди була і є російська армія на окупованій території, збагнете причину масової поява покриток в Україні в описуваний період, простежите витоки висловлених Кобзарем народних мрій про час,
коли -
Оживуть степи, озера,
І не верстовії,
А вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться .
Отож, головна причина всіх українських бід – неволя на своїй же землі, московська окупація. І забувати про неї не можна - нікому, ніколи, ні на мить. Навіть - у справах інтимних. Катерина забула .
Цим закінчується тематична схожість картини “Катерина” з однойменною поемою Т.Шевченка. Але – тільки схожість: спільна тема, деякі образи, мотив розлуки. Але все це ще не дає підстав ні вважати це полотно ілюстрацією якось епізоду поетичного твору, ні, тим більше, обмежувати ідейний зміст картини тільки до викривального пафосу поеми. Тут Шевченко-художник, як побачимо, творить за добре відомим у мистецтві принципом увиразнення “у подібному – різне”.
Щойно ми сказали про спільність мотиву розлуки в обидвох творах. Але це – ілюзорна схожість.
Так, мотив розлуки, кінцевого, безповоротного розриву зв’язків з людьми і світом – наскрізний у поемі. А звідси – і відповідні сцени, які могли б бути сюжетами живописних полотен.
Про перше прощання Катерина тільки згадує: “Обіцявся чорнобривий, Коли не загине, Обіцявся вернутися”. Уявити цю сцену допомагає й пізніше її дорікання москалеві: “А ти ж присягався!” Отже, це було, сказати б, типове розставання двох закоханих: з обіймами, поцілунками, сльозами, обіцянками, клятвами, надією (з тою різницею, що вона справді кохала, а він тільки вдавав - але ще вдавав! – закоханого). Подібних картин – маса в образотворчому мистецтві різних жанрів, і Шевченко не вважав за потрібне додавати до них ще й свою.
Друга сцена розлуки Катерини (уже покритки з дитиною) зі зрадливим москалем становить кульмінацію поеми і виписана вже в усіх деталях. Але й вона не привабила Шевченка-художника.
Є в поемі сповнені трагізму сцени прощання Катерини з батьками, із садком вишневим, де вона бере грудку землі – перед далекою дорогою без вороття, із рідним селом, із сином, зі світом білим – з життям . Є тут і сцена розставання московського зайди з сином-сиротою.
І все це – аж проситься на полотно. Але жодна з цих сцен не привабила Шевченка-художника: він створив цілком нову – з іншим сюжетом, хронотопом, характером, образами. Отже, задумуючи картину “Катерина”, він не збирався ілюструвати свою поему і вже не шукав у межах теми, а робив прорив до якоїсь нової ідеї. І тому в цьому живописному творі є те, чого ще нема в поемі і що в поетичній творчості буде остаточно сформульовано значно пізніше – аж через шістнадцять років. А зовнішня подібність двох образних систем – поеми і картини - якраз і покликана увиразнити їх ідейну відмінність.
Спробуймо прочитати і це.
У кожного виду мистецтва – свої ресурси і прийоми образотворення, вираження, актуалізації, акцентування, експресії. У малярстві одним із найважливіших з них є світло. Так, перший план аналізованої нами картини буквально залитий сонцем. У його промінні – дві постаті. Передусім це Катерина – центральний персонаж і цього полотна, і поеми, що передувала картині. Але світлом залитий і другий, новий персонаж – селянин, образ якого відсутній у поемі (1838) і з’являється щойно в живописному творі (1842). Це – новація в розвитку теми, а отже, варта особливої уваги.
Пригляньмося до гри світла на цьому полотні: вона дуже промовиста.
Відразу впадає у вічі, що осонцений не тільки перший, але й третій план картини: небо, хмаринки, степ. Так об’єднуються в одне ціле образи, що складають наш, український світ, якому протиставлено темний світ московсько-імперського зла, знаками якого виступають макрообраз офіцера і мікрообрази верстового стовпа та похідної колони москалів.
Ми вже відзначили, що найбільш опромінені сонцем постаті Катерини та селянина. І в обидвох – затінені обличчя: частково – у Катерини, повністю – у селянина. Але є тут і значима відмінність. Образ дівчини освітлений сонцем, буквально пронизаний ним, чим досягається максимальна експресивність і кожної деталі, й образу в цілому. До речі, створюється таке враження, що ще крок - і Катерина вийде за межі світла: кане у власну тінь, у пітьму, у прірву . Цього ніяк не скажеш про постать селянина. У його випадку світло відіграє іншу роль. Тут сонце висвітлює - виділяє й акцентує цей образ. Він перебуває немовби в ореолі світла. Затінене брилем обличчя, тінь від дуба на солом’яній покрівлі, темний лаз до куреня – це ті контрастні деталі, які увиразнюють світлу, воістину іконну ауру і значимість цього образу, а статична поза – його постійно-присутність в осонценому українському світі.
Завантажити реферат