Сторінка
2

Творчість Софії Караффи-Корбут

Сорок три роки Софія Караффа-Корбут присвятила книжкової ілюстрації. Ще при житті про неї говорили як про класика художнього оформлення книги. Постійно нагадували, що саме вона змусила світ схилити голову перед українською книгою - на Міжнародній книжковій виставці в Канаді ілюстрований нею «Кобзар» Тараса Шевченко був відзначений першою премією. Але диплома вона так і не побачила. Зате в тім знаменному 1968-м одержала першу звісточку від батька. Він був на виставці і довідався про існування дочки на прізвище. Два роки теплого переписування і надій мали сумний фінал - Петро Караффа-Корбут умер, не дочекавшись зустрічі.

А перед художницею відкривалися всі нові перспективи, видавництва пропонували роботу, відкривалися виставки. Але щось не поспішали визнавати її заслуги перед українською культурою і мистецтвом. 50 найменувань книг, що вийшли тиражем більш шести мільйонів екземплярів, не мали ваги в 1995 році, коли Музей Івана Франко, львівське видавництво «Каменяр» і Український поліграфічний інститут її висунули на здобуття Шевченківської премії. Прізвища майстра-графіка навіть не було в списку здобувачів. Зате в наступному році Караффа-Корбут була названа серед претендентів, хоча і так було ясно, що це всього-на-всього спізніле вибачення, незграбне і нічого не значуще .

Художницю завжди залучали літературні персонажі з заколотною душею. Тому останні роки свого життя вона віддала двом самим значним добуткам української класики: поемі Івана Франко «Іван Вишенский» і драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». З приголомшливою глибиною думки вона втілила в художні образи здавалося б хрестоматійні персонажі, відомі кожному школяреві. І вони стали зовсім іншими, обновленими, багатогранними, що не укладаються в традиційні рамки «теми й ідеї». На жаль, обидві книги, уже смакетированние, порошаться у видавництвах «Каменяр» і «Веселка». Бідна держава не в змозі профінансувати мало-мальськи пристойний тираж. А книги, за свідченням відомих мистецтвознавців, гідні найвищої похвали.

Унікальна художниця ніколи нічого не просила для себе і не вміла працювати ліктями, щоб одержати нагороду з рук влада що претримають. Віддайте їй належні почесті хоча б після смерті. Хоча вони вже нікому не потрібні. Потрібні книги, особливо ті, що вона так натхненно ілюструвала, боячись не встигнути .

Як згадують її подруги ще зі студентських часів Віра Плесканко та Марта Токар, Софія Караффа спочатку навчалася на відділі живопису і була найбільш майстерною в композиції, що не раз помічав Роман Сельський: “Ну, панно Соню, ви вже всім допомогли?” – запитував він, усміхаючись. Соня лише червоніла . Віра Плесканко переконана, що перехід Караффи на відділ графіки – це відповідь на тодішні закиди у формалізмі: справді, соцреалізму в її живописних полотнах не було і дрібки.

Але довчитися на графіці Софії не судилося – відділення закрили, а студентам запропонували продовжити навчання в інших закладах. Зберігся наказ: у ньому йдеться про рішення скерувати студентку Караффу-Корбут на п’ятий курс Київського художнього інституту. Однак до столиці вона не поїхала – перейшла на відділ кераміки. І її дипломною роботою була тарілка “Богдан Хмельницький”, яку й нині зберігають в архівах нинішньої Академії мистецтв.

Декілька років праці на скульптурно-керамічній фабриці з її традиційним асортиментом змусили Софію Петрівну шукати себе в іншому. Вона звернулася до книжкової графіки. Дванадцять осяйних малюнків про неслухняну дівчинку Марічку без тексту не мали шансу на втілення. І художниця попросила поета Миколу Петренка, щоб він написав вірші. Так з’явилася книжечка “Марічка невеличка”, з якої й можна вести відлік Караффиної книжкової графіки.

Поліграфічна спроможність того часу не давала змоги виявити творчі засади молодої мисткині, яка прагнула гармонії: щоб текст, ілюстрації, обкладинка, шрифт, текстура паперу – все відповідало задуму, було єдиним мистецьким цілим. Єдине, чого не могли спотворити в друкарні, – це органічного танку лінії (так назвала у своїх спогадах особливість графіки Караффи Людмила Семикіна).

Шістдесяті роки стали часом її пошуків, які втілилися в найповнішу на той час Шевченкіану, а понад тридцять ліноритів, зменшених в обсязі до книжкових ілюстрацій, прислужилися до видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. Ця книга і презентувала 1968 року Україну на Всесвітній виставці в Канаді, де отримала найвищі оцінки журі .

Неможливо сказати про всі книги, тексти яких поглибилися та поширилися завдяки ілюстраціям Караффи-Корбут. Але два видання, що були чи не найдорожчими для мисткині, заслуговують особливих слів. Шкода, що їх не побачила сама Софія Петрівна. Це поема “Іван Вишенський” Івана Франка та драма-феєрія “Лісова пісня” Лесі Українки.

У 1953 році закінчила Інститут прикладного та декоративного мистецтва. Пробувала себе у кераміці, живописі, вітражах. Та найповніше її талант розкрився у графіці.

Протягом 1961-2001 років побачили світ 60 книжок з її ілюстраціями. Плідно співпрацювала з видавництвами «Дніпро», «Веселка», «Каменяр».

Вершиною творчості художниці став великий цикл ілюстрацій до поеми Івана Франка «Іван Вишенський», над яким вона працювала 13 років. Завершила свою творчість Караффа-Корбут ілюстраціями до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Померла Софія Караффа-Корбут 29 листопада 1996 року. Похована у селі Куткір Буського району. Таким був її заповіт.

Її земна краса творила красу мистецьку, уникаючи ідеологічних обмежень, принципів соцреалізму. Вона була вільна, тому її роботи - це танок чистої лінії, це буйна пишнота української душі, тієї натури, яка і сама ніколи не зламається, і ніколи не посягне на іншу натуру.

У 1984 році, на своє шістдесятиліття, художниця планувала влаштувати виставку своїх творів. Але керівництво Спілки художників забракувало чимало пропонованих ювіляркою робіт. І вона вилила свій гнів і біль у листі до Ольги Борейко: «Я з дуже чемною міною подякувала за честь і відмовилася від ідеї виставки категорично. Мене то все доконало. Я так працювала ціле життя, ніколи не відпочивала . Того літа одинокий раз була на балконі дві години. Навіть оті свої легені закапарені не провітрила, все робила і робила на совість! Наші великі критики-самозванці затруїли мені все нутро. Плюгавці неграмотні. Саме не вміє взятись за олівець, але писок має, щоб другому вказувати, як і що робити. Тому я не бажаю, щоб більше приходили до моєї майстерні та знущались з мене і моєї роботи. Не хочу ні тих папочок поздоровчих, ні фарисейських слів .».