Сторінка
3

Марко Кропивницький (1840-1910) – письменник, драматург, композитор, театральний діяч

Живучість кріпосницької й відповідно рабської психології, руйнування «дворян­ських гнізд і витіснення дворянства зростаючою сільською буржуазією збагачення куркуля – “чумачого” й наступ його на селянство, хижацька конкуренція його з собі подібними, російсько-японська вина І впливи на життя народу, револю­ційні заворушення на селі - такі «ми підіймала драматургія Кропивницького Актуальність їх безперечна, як і важли­вість моральних проблем життя творчої інтелігенції, і взаємин з «натовпом» по­ставлених у драмі «Беспочвенники» та комедії «Нашествіє варварів». Більшість його п'єс одразу підпадала під заборону Цензури й діжі роки пробивалася до сцени. Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літера­турних творів («Невольник» за Шевчен­ком, «Вій» і «Пропазша грамота» за Го­голем, «Вергілійова Енеїда», «Чайковський, або Олексій Попович» за Гребінкою, «Підгоряни» за Гушалевичем, «Вуси» за Стороженком, «Хоть з мосту та в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом»).

Під кінець життя Кропивницький ство­рив дві п'єси для дітей, використовуючи мотиви народних казок («Івасик-Телесик», «По щучому велінню»). Органічний зв'я­зок його драматургії з фольклором вияв­ляється як у вихідних позиціях письмен­ника, який, обстоюючи народне розуміння добра і зла, завжди був на боці бідних і скривджених, так і у відбитті у мові пер­сонажів влучного народного слова, гумо­ру. У 70—80-ті рр. він часто звертається й до пісень, але з часом ущільнюється художня тканина його творів і для пісень, як і для різного роду етнографічних вставок, не лишається місця.

Зовнішнє розгортання конфлікту у п'є­сах Кропивницького відбувається здебіль­шого у сфері сімейно-побутовій, але суть їх полягає в художньому осмисленні ,й узагальненні гострих соціальних проблем, що досягається майстерним змалюванням характерів. Хрестоматійними стали поста­ті визискувачів, сільських глитаїв — Йосяпа Бичка («Глитай, або ж павук»), Насті й Самрося Жлудів («Дві сім'ї»), Балтиза («Олеся»), Шклянки («На руїнах»), Супо-ні й Торохтія («Скрутна доба») — нових зажерливих і підступних претендентів на роль господарів життя.

У змалюванні панства Кропивницький вдається до досить складної суспільно-психологічної градації. Та від лібералізміу Горнова, як і від розбещеності, жорсто­кості Воронових («Доки сонце зійде .»), від нікчемності Нарциси Павлівни й пихи її дочки Надежди («Замулені джерела»), один крок до лицемірства безсердечного кріпосника Підгайного («Перед волею»). Зовні делікатний поміщик Деревицький наприкінці 1905 р. сподівається «зупинить щирою розмовою і усовістить» збуджених революційними настроями селян. Але та делікатність логічно зумовлена складністю обстановки й зовсім не суперечить його власницьким інтересам («Скрутна доба»).

Чимало спільного в Леоніді Загриві («Оле­ся») та Смородині («На руїнах») — ко­лишніх власниках великих маєтків, при­браних до рук їхніми вчорашніми лакея­ми. Письменник розумів, що ця суспільна сила вже сходить з історичної авансцени, й обмежувався оцінкою окремих її рис, спрямовуючи викривальний пафос проти тих, хто йде на зміну нежиттєздатному дворянству,— проти куркульства, старши­ни, зростаючої сільської буржуазії та їх­ніх лакуз.

Під збільшувальне скло художника по­трапляє і специфічний тип людини-покруча, позбавленої соціальної й національ­ної самосвідомості, жалюгідно смішної у готовності заради грошей продати кого й що завгодно, включаючи власну гідність. Починаючи з Гордія Поваренка («Доки сонце зійде .»), подібний персонаж час від часу з'являється в українській драматур­гії на противагу трагічним образам без­таланних героїнь. Співвідношення трагіч­ного й комічного у творчості Кропивниць-кого, отже, перебуває в постійній діалек­тичній залежності від об'єкта і способу його відображення.

Уже в першому водевілі Кропивницького — «Помирились» — творчі начебто су­то розважального жанру—І. Франко не випадково побачив чорні, можливі тільки в задушливій атмосфері російського жит­тя і темноти картини, які засвідчують тен­денцію автора до узагальнень соціального характеру. Традиційний мольєрівський сю­жет про спритного слугу і простакуватого пана у водевілі «Пошились у дурні» за­свідчив «справжній сатиричний хист» дра­матурга та його здатність «мистецькою рукою вткати кілька постатей, живцем вихоплених з життя» (27, 233). Набутий у цих творах досвід дає можливість Кропивницькому створити блискучий зразок соціальної сатири — етюд «По ревізії». Зображення духовної порожнечі сільсько­го «начальства» — старшини і писаря,— під владою якого перебувають сотні лю­дей, виявляє спорідненість із сатиричною традицією Гоголя. Висміюючи кумедні, давно віджилі звичаї, дрібні людські вади, які призводять до комічних непорозумінь, а часом і до драм, що обов'язково завер­шуються щасливим фіналом, Кропивниць-кий навіть у таких незлостивих комедіях, як «За сиротою і бог з калитою .», «Вуси», «Джиґун», «Дурисвітка», «Голомо­зий», «Ошибка произойшла», не проминає нагоди поглузувати із старшини чи писа­ря, підкреслити моральну вищість бідняка над багатієм. Найбільшої сили сатирич­ного викриття досягає він, показуючи деморалізуючий вплив багатства на людей.