Сторінка
1

Володимир Яворівський. Життєвий і творчий шлях. Його твір “Марія з полином у кінці століття

Володимир Олександрович Яворівський народився 11 жовтня 1942 року в селі Теклівка Крижопільського району на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Одеського держуніверситету. Працював у пресі. Автор багатьох книжок, оповідань і повістей, з-поміж яких "А яблука падають .", "Гроно стиглого винограду", "З висоти вересня", романів "Ланцюгова реакція", "Оглянься з осені", "Автопортрет з уяви", "А тепер - іди", художньо-документальної повісті "Вічні кортеліси" та ін.

Володимир Яворівський - людина надзвичайної енергії та працьовитості. Диву даєшся, як у нього вистачає і сили, і волі, і снаги не тільки писати чудові твори, а й перебувати в самісінькій гущі суспільно-політичних подій, вести авторську передачу на радіо "20 хвилин з Володимиром Яворівським".

Епоха перебудови в Україні була позначена небезпечним вибухом Чорнобильської АЕС. Відразу ж вибухнула й затиснута у лещата соцреалізму українська література. Зрозуміло, більшість письменників зреагували на трагедію і змальовували драматичні дні аварії, подвиги пожежників, головотяпство чиновників. Їхні творіння сприймалися гостро. Але справжньою сенсацією став роман “Марія з полином наприкінці століття”. Його автор Володимир Яворівський зазирнув глибше — у постчорнобильське майбутнє.

Нині Володимир Яворівський — народний депутат України, відомий політичний діяч, голова Національної спілки письменників. Саме з його ініціативи свого часу була створена тимчасова депутатська комісія з розслідування причин і наслідків аварії на ЧАЕС. Натомість для творчості часу майже не вистачало. Протягом двох останніх років Володимир Яворівський видає всього чотири книги. Так і борються в його душі політик і письменник, немовби намагаючись розв’язати формулу Грибоєдова: “Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан”. Володимир Яворівський не може залишатися осторонь подій і тенденцій, якими живе українське суспільство. Він відстежує, аналізує і прогнозує .

У літературу потрапив завдяки Михайлові Стельмаху та Олесю Гончару, а депутатом став . випадково

Студентом четвертого курсу філологічного факультету Одеського університету В.Яворівський вже працював в редакції обласного радіо. І хоча вчився на викладача української мови та літератури, пішов не сіяти “розумне, добре, вічне”, а викривати ганебне.

Причини цього, на перший погляд, випадкові. Але, мабуть, така вже у Яворівського вдача: не терпів брехні. Сталося так, що в студентські роки Яворівського помітив Михайло Стельмах. Була наукова конференція, присвячена його п’ятдесятиріччю. Тож поспілкуватися з метром з’їхалися науковці з різних інститутів. Яворівського попросили сказати кілька слів про його найсвіжіший роман “Правда і кривда”. В ньому описувалася боротьба старого і нового на селі, суперечки між справжніми колгоспниками та ретроградами. Проте самотужки вирішити свої проблеми селяни не могли. І тільки приїзд секретаря ЦК Комуністичної партії України (портрет Микити Хрущова був змальований дуже точно) допоміг розв’язати вузол протиріч.

Яворівський вийшов на трибуну і з юнацьким максималізмом запитав: якщо б партійний керівник не завітав до цього села, хто б допоміг колгоспникам? І як жити там, куди секретар не заїхав? Коли сів на місце, однокурсники зітхали, ховали очі. Мовляв, прощайся з університетом. Декан похмуро дивився з президії, час від часу нервово посіпуючи плечима. Тож Яворівський приготувався щонайменше до виключення з вузу. Коли ж заключне слово взяв сам письменник, то подякував всім і раптом додав: дякую цьому хлопцеві за правду, мене справді змусили написати саме таку кінцівку. Потім Михайло Стельмах запросив Яворівського на своє п’ятдесятиріччя, зацікавився його віршами. І, напевно, щось побачив у них, бо навіть допоміг їх надрукувати. Так почався шлях у літературу.

Потім була якась дивовижна підтримка Олесем Гончаром першої книжки, яку збиралися друкувати в російському перекладі в Москві. Олесь Терентійович, хоча майже ні про кого із сучасників не писав, зробив до неї передмову. Потім Яворівський звернувся до трагічної історії села Кортеліси, спаленого німцями в роки війни. Тоді мало хто знав про нього, хоча це була українська Хатинь, тільки вдесятеро більша. Так-ось, за художньо-публіцистичну повість “Вічні Кортеліси” Яворівському, попри молодий вік та невідповідність вимогам Комітету з нагороджень, присудили Шевченківську премію. У тому, звичайно, була заслуга й Олеся Гончара, і Павла Загребельного, які обстоювали роботу перед комітетом.

Однак ранні твори Яворівського тогочасна літературна критика називала “романтично-поетичними”, а роман “Оглянься з осені” навіть “химерно-уявним”. Як Яворівському вдавалося поєднувати романтика з борцем?

Журналістика стала для Володимира Яворівського своєрідним містком між літературою та політикою. Яворівський перший порушив питання про так звану гігантоманію, на яку “хворіли” у верхах. Якщо вже зводили гідроелектростанцію, то обов’язково затоплювали тисячі гектарів землі, нищили сотні сіл. Якщо вирішили встановити монумент Матері Україні, то неодмінно заввишки кількасот метрів. Людські долі та життя при цьому до уваги де бралися. Між іншим, у грузинів теж є пам’ятник Матері, але зовсім маленький, якийсь теплий і всім зрозумілий. А тут стоїть монстр з качалкою і ночвами. Така собі “кльопана мать” . Чим не тема для гострої публіцистики. З’явилися динаміка, інший стиль та підходи. Таким був перехід до Яворівського-політика.

Виступав із публікаціями не тільки в українській, а й у всесоюзній пресі. Навіть удалося зі сторінок “Правди” вперше розказати правду про Чорнобиль. Зробив великий репортаж. Власне, редактори на одній сторінці з ним дали фотографію щасливих дітей із “Артека”, аби хоч трохи притлумити настрій статті, в якій була тривога, а не звикле милування “солов’їною Прип’яттю”. Потім Яворівський написав роман “Марія з полином наприкінці століття”. Тож літературне життя продовжувалося, хоча писати Яворівський став набагато гостріше. Проте якби наприкінці сімдесятих хтось сказав, що Яворівському доведеться брати активну участь у проголошенні Української держави, сам письменник сприйняв би це за глузування.