Сторінка
1

Культура спілкування і етикет

Ні одна людина не існує сама по собі. Кожен з нас може жити лише серед людей і зв'язаний з ними безліччю найрізноманітніших відносин. Фор­мою такого взаємозв'язку є спілкування. Спіл­кування — це процес взаємодії між людьми, у якому відбуваються обмін діяльністю, інформа­цією, досвідом, умінням і навиками, а також результатами діяль­ності. У більш вузькому змісті під спілкуванням розуміють процес обміну інформацією та досвідом.

Спілкування є одним із проявів людської сутності, особистісною формою існування і функціонування суспільних від­носин. Тому воно нерозривно зв'язане з іншими проявами цієї ж сутності — діяльністю і духовним світом людини, доповнює їх. Так, ніяка спільна діяльність не може відбуватися без коор­динації людських дій, узгодження цілей, обміну думками тощо. Формування внутрішнього світу людини, її свідомості, почуттів, знань теж можливе лише завдяки спілкуванню поміж людьми. Про це свідчать не лише приклади дітей, які були позбавлені по­вноцінного спілкування і не змогли розвинутися. Навіть дорослі, якщо їх позбавити на тривалий час можливості спілкування з собі подібними, можуть втратити набуті ними раніше людські якості. Наприклад, боцман А.Селькірк — прототип Робінзона Крузо, який чотири роки прожив самітньо на безлюдному острові, не лише розучився розмовляти, але й втратив здатність правильно розуміти, що з ним відбувається.

Таким чином, спілкування є невід'ємною і дуже важливою стороною людського існування, необхідною передумовою форму­вання людини як соціальної істоти, здатної до співіснування з собі подібними.

Одночасно спілкування є необхідною передумовою існування суспільства. У процесі спілкування досягається необхідна орга­нізація та єдність дій окремих індивідів, здійснюється інтелек­туальна та чуттєво-емоційна взаємодія між ' ними, формуються спільність настроїв і поглядів, досягаються взаєморозуміння і уз­годженість дій, згуртованість і солідарність, без яких неможлива ніяка колективна діяльності.

Проте спілкування може бути не тільки засобом, але й ціллю. Кожній людині у тій чи іншій мірі властива потреба у спілкуванні. З одного боку, це потреба в нових враженнях, почуттях, знаннях. З іншого — це потреба поділитися з кимось власними переживан­нями і думками. Тобто, як вже відзначалося, спілкування є процесом інформаційного обміну. І потреба у такому інфор­маційному обміні для людини не менш важлива, ніж, скажімо, потреба у обміні речами або предметами, інформаційний обмін відрізняється тим, що внаслідок нього відбувається збагачення певним досвідом кожної людини, яка приймає участь у спілкуванні.

Якщо у однієї людини є яблуко і у іншої є яблуко, відзначав Бернард Шоу, то після обміну у них залишиться по одному яблуку. Але якщо у людини є ідея і у іншої є ідея, то після обміну у них залишиться по дві ідеї. Тобто під час спілкування відбувається не лише обмін, але і перетворення надбання кожного учасника спілкування у їх спільне надбання. Тому саме через спілкування відбувається навчання і виховання людини, засвоєння нею різних форм соціального досвіду. Одночасно саме у спілкуванні проявля­ють себе і розкриваються різноманітні риси і властивості людини, її внутрішній світ, який стає доступним для інших.

В процесі свого розвитку потреба у спілкуванні набуває ви­біркового характеру. Хоча іноді й зустрічаються такі люди, яким все одно з ким — аби «поговорити», проте у більшості випадків кожна людина має певне коло знайомих або друзів, з якими вона спілкується найбільш охоче. І лише найближчим товаришам ми розкриваємо свої таємниці, ділимося з ними своїми найпотаємнішими думками і мріями. Тому у процесі такого товариського спілкування дуже важливо уміти співпереживати іншій людині, поставити себе на її місце, дати їй пораду, перейматися її болями і тривогами.

Інколи людина має сильну потребу «висповідатися», поділитися з кимось тим, що її найбільше хвилює або що не дає їй спокійно жити. І їй буває боляче, коли пізніше той або та, з ким вона поділилася «найсвятішим», розкриває ці таємниці іншим, робить їх предметом не співчуття, а критики чи навіть глузування. Тому, наприклад, для священнослужителів вважається обов'язковим збе­реження таємниці сповіді. Обов'язковим також є збереження ме­дичної таємниці лікарями. Але і кодекс честі кожної людини не дозволяє їй розголошувати чужі таємниці, бо це, особливо у взаємовідносинах між друзями, оцінюється як зрада.

Деякі дослідники вважають, що не менш важливою, ніж потреба у спілкуванні, для людини є потреба в усамітненні. І дійсно: по мірі збільшення контактів між людьми людині все більше стає притаманне бажання відособитися, зберегти дистанцію з сторонніми. «Суспільство, навіть найкраще, швидко стомлює і відволікає від серйозних роздумів, — писав американський мисли­тель і письменник Генрі Торо, який декілька років провів наодинці з природою і написав про це чудову книгу «Уолден, або Життя в лісі». — Я люблю залишатися сам. Ні з ким так не приємно спілкуватися, як з самотністю. Ми часто буваємо більш самотні серед людей, ніж у тиші своїх кімнат».

З цими словами, мабуть, не можна не погодитися. Але хотілося б звернути увагу на те, що так звана потреба в усамітненні — це теж потреба у спілкуванні, але у спілкуванні з самим собою, яке часто є більш повноцінним і важливим, ніж короткотривалі, поверхові або суто формальні контакти з багатьма малознайомими людьми. Від таких необов'язкових контактів людина дуже швидко втомлюється. Втомлюється від надмірної зайвої інформації, яка може бути їй зовсім нецікавою; стомлюється від того, що в процесі таких контактів їй доводиться постійно слідкувати за собою, стримувати свої почуття, «грати» певну роль. Разом з тим вона відчуває потребу розслабитися, розібратися у самій собі, навести певний лад у своїй душі.

Не маючи поряд з собою справжнього друга, з яким можна було б обговорити усі свої проблеми, людина починає спілкуватися сама з собою, певним чином ніби роздвоюючи власне «Я». В одних випадках вона це робить подумки, ведучи сама з собою чи з своїм уявним партнером внутрішній діалог. У інших — записує свої думки або почуття, веде, наприклад, щоденник. Пізніше це дає їй можливість подивитися на свій внутрішній світ зі сторони, сприйняти його у об'єктивованій формі, як щось нібито й не своє.

Таке вміння спілкуватися з самим собою, вести внутрішні роздуми-діалоги, «розмовляти» або «радитися» з власним сумлінням є надзвичайно важливим не тільки для прийняття якихось зваже­них рішень або для уникнення помилок, але й для внутрішнього, духовного розвитку людини, для збереження її внутрішньої гар­монії.