Сторінка
1

The razor's edge (by W. S. Mafugham) (an extract)

I found a message from Joseph, Elliott's manservant, to tell me that Elliot was ill in bed and would be glad to see me, so next day I drove over to Antibes. Joseph, before taking me up to see his master, told me that Elliot had had an attack of uremia and that his doctor took a grave view of his condition. He had come through it and was getting better, but his kidneys were diseased and it was impossible that he should ever completely recover. Joseph had been with Elliot for forty years and was devoted to him, but though his manner was regretful it was impossible not to notice the inner satisfaction with which, like so many members of his class, catastrophe in the house filled him.

'Ce pauvre monsieur,' he sighed. 'Evidently he had his manias but at bottom he was good. Sooner or later he must die.' He spoke already as though Elliot were at his last gasp.

'I'm sure he's provided for you, Joseph,' I said grimly.

'One must hope it,' he said mournfully.

I was surprised when he ushered me into the bedroom to find Elliot very spry. He was pale and looked old, but was in good spirits. He was shaved and his hair was neatly brushed. He wore pale blue silk pyjamas, on the pocket of which were embroidered his initials surmounted by his count's crown. These, much larger and again with the crown, were heavily embroidered on the turned-down sheet.

I asked him how he felt.

'Perfectly well,' he said cheerfully. 'It's only a temporary indisposition. I shall be up and about again in a few days. I've got the Grand Duke Dimitri lunching with me on Saturday, and I've told my .doctor he must put me to rights by then at all costs.'

I spent half an hour with him, and on my way out asked Joseph to let me know if Elliot had to relapse. I was astonished a week later when I went to lunch with one of my neighbours to find him there. Dressed for a party, he looked like death.

'You oughtn't to be out, Elliot,' I told him.

'Oh, what nonsense, my dear fellow. Frieda is expecting the Princess Mafalda. I've known the Italian royal family for years, ever since poor Louisa was en poste at Rome, and I couldn't let poor Frieda down.'

I did not know whether to admire his indomitable spirit or to lament that at his age, stricken with mortal illness, he should still retain his passion for society. You would never have thought he was a sick man. Like a dying actor when he has the grease paint on his face and steps on the stage, who forgets for the time being his aches and pains, Elliot played his part of the polished courtier with his accustomed assurance. He was infinitely amiable, flatteringly attentive to the proper people, and amusing with that malicious irony at which he was an adept. I think I had never seen him display his social gift to greater advantage. When the Royal Highness had departed (and the grace with which Elliot bowed, managing to combine respect for her exalted rank with an old man's admiration for a comely women, was a sight to see) I was not surprised to hear our hostess tell him that he had been the life and soul of the party.

A few days later he was in bed again and his doctor forbade him to leave his room. Elliot was exasperated.

'It's too bad this should happen just now. It's a particularly brilliant season.'

Лезо бритви

(за В.С. Мосмом)

Уривок

Я знайшов повідомлення від слуги Еліота Джозефа, в якому говориться, що Еліот лежав хворий в ліжку і був би радий мене бачити, отже наступного дня я поїхав до Антібів. Перед тим, як провести мене до господаря. Джозеф розповів мені, що Еліот переніс напад ринкової хвороби, що його лікар детально (старанно) оглянув його і оцінив його стан. Він переніс напад і поправився, але його нирки були хворі і неможливо було надіятись на повне виздоровлення. Джозеф був з Еліотом вже сорок років і був прив’язаний до нього, та, хоч його поведінка була сповнена жалю, неможливо було не помітити у нього внутрішнє задоволення, яким наповнила його, як багатьох представників його класу, катастрофа в домі.

“Нещасний пан”, - зітхав він. Очевидно, що в нього була своя манія, але в глибині душі він був добрий. Раніше чи пізніше він мусить померти. Він говорив так, ніби Еліот вже був на порозі смерті.

- Я певен, він передбачив щось для тебе, Джозеф, - сказав я похмуро.

- Треба надіятись на це, - сказав він сумно.

Коли він ввів мене в спальню, я був здивований, що Еліот був досить жвавим. Він був блідий і виглядав старим, але був в хорошому настрої. Він був поголений і волосся було акуратно розчесане. На ньому була блідо-голуба шовкова піжама, на її кишені були вишиті його ініціали, а над ним корона його графства.

Ці ж ініціали з короною, тільки набагато більше були грубо вишиті на зворотньому боці простині.

Я спитав, як він почувається.

“Чудово” – сказав він бадьоро.

Це тільки тимчасове недомагання. За кілька днів я буду на ногах знову. Великий князь Дим ітрій снідає зі мною в суботу, я сказав своєму лікарю, що він мусить поставити мене на ноги до того часу будь-якою ціною.

Я провів з ним півгодини, а коли виходив, попросив Джозефа дати мені знати, якщо у Еліота приступ повториться. Я здивувався, коли через тиждень пішов снідати з одним з моїх сусідів і зустрів його там.

Одягнений відповідно для вечірки, він був подібний, схожий на смерть.

- Тобі не слід виходити, Еліот, - сказав я йому.

- Яка дурниця, дорогий мій друже. Фріда чекає принцесу Мафарлду. Я знаю італійську королівську сім’ю вже багато років, ще з того часу, коли бідна Луїза була в Римі, я не міг підвести бідну Фріду.

Я не знав, чи захоплюватись його невгамовним духом, чи засмучуватися що в його віці, ураженому смертельною хворобою, йому слід зберігати свій ентузіазм для суспільства. Ви б ніколи не подумали, що він був хворою людиною. Подібно вмираючому актору, який, покривши гримом обличчя, виходить на сцену і забуває на деякий час про свої болі, Еліот грав роль вишуканого придворного з звичною впевненістю. Він був безмежно дружелюбним, улесливо уважним до відповідних людей і забавний своєю умисною іронією на яку він був майстер. Думаю, що я ніколи не бачив, щоб він проявляв свій світський дар з більшою вигодою. Коли його королівська високість від’їхала (а граціозність з якою Еліот кланявся, ухитряючись поєднати пошану до її високопоставленого становища з захопленням старого чоловіка гарненькою жінкою, варто було бачити) я не здивувався. Коли почув, як наша господиня сказала йому, що він був душою товариства.