Сторінка
1

Становлення й еволюція уявлень про матерію. Філософське поняття матерії

Як уже зазначалось, категорія буття, будучи гранично абстрактною, за ознаками існування охоплює найрізноманітніші предмети, процеси та явища матеріального й духовного світу. У своїй сукупності вони утворюють світ. Основні форми буття (природа, суспільство, мислення), процеси, події, явища, які існують у межах цих форм, об'єднані спільною основою.

Ідея єдності світу знайшла своє відображення у філософській категорії "субстанція" (від лат. substantia — те, що лежить в основі). У ній фіксується внутрішня єдність речей, явищ, подій, процесів, через них вона й сама проявляється. Проте субстанцію розуміють по-різному, оскільки її можна визнавати як матеріальне або духовне начало. Філософія, яка визнає першоосновою світу єдину субстанцію, називають моністичною (від грецьк. monos — один, єдиний). Монізм може бути матеріалістичним (Геракліт, Демокрит, Спіноза, Фейербах та інші) або ідеалістичним (Платон, Берклі, Гегель). Можливе й дуалістичне (від лат. dualis — двоїстий) трактування цього питання, згідно з яким в основі світу водночас лежать два начала (матеріальне й ідеальне). Такою, наприклад, була позиція Р. Декарта.

Марксистська філософія розглядає світ з позицій матеріалістичного монізму, визнає і доводить його матеріальну єдність. Свідомість же виступає не як субстанція всього сущого, а як особлива властивість матерії, притаманна лише її вищим формам організації. Рух, простір, час, структурність виступають атрибутивними характеристиками матерії, без яких матерія не існує і які без неї теж неможливі. Світ, в якому ми живемо, є матеріальним. Він складається з різних предметів, процесів, які то з'являються, то зникають, перетворюючись одне в інше. Вони відбиваються нашою свідомістю, існуючи незалежно від неї. Кожен предмет є частиною матеріального світу, а всі вони у своїй багатоманітності, включаючи і їхні зв'язки, становлять матеріальну єдність.

У домарксистському матеріалізмі матерію часто розуміли як щось існуюче поряд з речами (праматерія, тілесність), з якої виникають і в якій зникають усі речі. Наукова філософія, розглядаючи матерію як субстанцію, зазначає багатоманітність і нескінченність матеріального світу. Матерія існує лише в багатоманітності конкретних речей і через них.

Становлення наукових і філософських уявлень про світ пройшло важкий і суперечливий шлях. У Стародавніх Індії та Китаї, наприклад, існував погляд, згідно з яким основу всього сущого становлять кілька "елементів", або "стихій": земля, вода, повітря, дерева, метал тощо. Досягненням китайських філософів того часу було те, що вони дійшли думки, що всі об'єкти матеріального світу мають єдину основу (субстанцію) і позначили її категорією "ці". І хоча вони ще не знали, що вона собою являє, все ж це було важливим припущенням того, що основу світу становить субстанція, яка розвивається за своїми закономірностями (дао).

Філософи старогрецької стихійно-матеріалістичної Мілетсь-кої школи теж обґрунтовували думку про те, що в основі світу лежить щось одне: або вода (Фалес) або повітря (Анаксимен), або апейрон (Анаксимандр). Апейрон мислився як щось "безмежне", як матеріальне першоначало, з якого виникає вся різноманітність речей. Геракліт за першооснову всього сущого брав вогонь, який, на його думку, перебуває в постійному русі, хоча й підпорядковується в своїх змінах логосу (певній закономірності). Наступний крок у розвитку уявлень про матерію був зроблений Демокритом і його послідовниками — Епікуром та Лукрецієм Каром. Вони розуміли матерію як сукупність величезної кількості атомів (неподільних частинок), які постійно рухаються в порожнечі. Ця сукупність утворює речі й цілі світи, які існують доти, поки атоми, з яких вони складаються, не роз'єднаються.

У XVII-XVIII століттях вчення про неподільні атоми було сприйнято й розвинено метафізичним матеріалізмом, хоча й не всі його поділяли. Матеріалісти розглядали матерію як субстанцію, якій притаманна низка абсолютних (незмінних) властивостей: протяжтстъ, непроникність, інертність, незмінність маси тощо. Беручи за основу положення ньютонівської класичної фізики, вони доводили, що матерія рухається в просторі й часі, котрі обмежені певними параметрами. Матерія як об'єктивна реальність ототожнювалася з речовиною. Форми руху зводилися до найпростішої (механічної). Проте вже в той період висували глибокі діалектичні гіпотези. Так, Дж. Толанд (1670-1722), французькі матеріалісти XVIII ст. визнавали рух іманентним (внутрішньо притаманним) матерії.

У XIX столітті низку великих відкриттів підготував перехід до діалектико-матеріалістичного світогляду. Серед них закон збереження й перетворення енергії (М. В. Ломоносов), еволюційне вчення Ч. Дарвіна, відкриття клітини як елементарної структурної одиниці живих організмів. Сюди потрібно додати й періодичний закон Д. І. Менделєєва, досягнення геології, палеонтології, антропології та інших наук. І хоча в середині XIX століття К. Маркс і Ф. Енгельс створили діалектичний матеріалізм, в який було включене нове розуміння матерії і руху, все ж метафізичні й механістичні погляди на матерію, рух простір і час залишалися панівними аж до кінця XIX століття. Здавалося, що картину світу в основному з'ясовано, однак насправді це було не так.

Наприкінці XIX століття були здійснені великі відкриття, які знаменували собою революцію в природознавстві: виявлено явище радіоактивності, встановлено подільність атома, відкрито електрон, а пізніше й інші елементарні частинки, яким притаманні раніше невідомі властивості; запроваджено поняття поля як особливого "неречовинного" виду матерії, що не має маси спокою; відкрито взаємозв'язок маси й енергії, створено теорію відносності, квантову механіку та ін. "Абсолютні" властивості матерії виявилися відносними. Особливості елементарних частинок, їх рух неможливо було адекватно передати у вигляді звичних для фізиків наочних моделей, хоч і можна було описати математичними засобами.

Нові відкриття показали обмеженість метафізичних і механістичних уявлень про матерію. Проте деякі фізики і філософи так і не змогли перейти на шлях діалектичного мислення та світорозуміння. Вони зробили висновки в контексті суб'єктивного ідеалізму: матерії як об'єктивної реальності не існує, є лише сукупність чуттєвих даних, "фактів досвіду", показання приладів, які певним чином описуються, впорядковуються за допомогою математичних рівнянь тощо. Це призвело до "кризи у фізиці", котра, за словами В. І. Леніна, полягала в запереченні матерії як об'єктивної реальності, яка (матерія) дана нам у відчуттях, включаючи й "сприймання" показань приладів.

Суб'єктивно-ідеалістичні висновки, зроблені на основі найважливіших відкриттів природодослідників того часу, мали глибокі гносеологічні корені. За висловом В. І. Леніна, це математизація фізики, особливо тих її розділів, де йдеться про об'єкти, недоступні нашим відчуттям, руйнування старих уявлень, яке внаслідок незнання діалектики закономірно призвело до релятивізму. Нові форми суб'єктивного ідеалізму, виникнення яких пояснюється складністю й труднощами наукового пізнання, мали також і соціально-класові корені. Представники суб'єктивного ідеалізму (ідеалізму в цілому) як ідеологи панівних класів були зацікавлені в пропаганді й поширенні ідеалістичних ідей у суспільстві.