Сторінка
3

Класична модель наукового знання

Сталося так, що фiлософи, якi вели розмову про союз фiлософiї з наукою, пропонували науковцям слiдувати за "найдосконалiшою фiло­­­софiєю" та не лiзти в неї зi "своїми власними" "фiлософськими наівностями" (як це робили на думку фiлософа Володимира Ульянова [Див.:14.-с.460-461,464-467] фiзики Мах, Дюгем i математик Пуанка­­­ре) нiчого позитивного не змогли запропонувати науцi. У той самий час, фiлософи, що вважали за своє кредо йти за наукою, стали ре­­­альними будiвничими нових наукових дисциплiн та їх досягнень (Конт - соцiологiї, Мiлль - соцiологiчної статистики, Рассел - нової ма­­­тематики, Пуанкаре - математичної фiзики, Тарський i Айдукевич ­­­лiнгвiстики та iнформатики).

Не дивлячись на загальне визнання недолiкiв стандартної моделi наукового знання майже кожне дослiдження науки знов i знов повер­­­тається саме до неї. Методологiчнi та iсторико-культурнi дослiдження науки кожен раз протиставлять себе цiй концепцiї чи при вiдборi висхiдної точки аналiзу, чи логiко-математичного арсе­­­налу засобiв реконструкцiї науки. Тобто - стандартна модель стала класичною. Не дивлячись на постiйну її критику, з нею продовжують працювати, бо всi iншi моделi не демаркуються в специфiчно нау­­­ковi. Спроба структуралiзму подолати обмеженiсть класичної моделi пiсля його детального аналiзу була визнана лише однiєю з мо­­­дифiкацiй тiєї ж стандартної моделi.

Використання поняття "класичне", у розглянутому випадку, озна­­­чує такий iнтелектуальний здобуток, який став генетичним джерелом побудови рiзних (iнодi антиномiчних) напрямкiв, учень, теорiй. То­­­му "класичнi системи знання" розглядаються як пiдвалини, до яких звертаються "некласичнi системи" обґрунтовуючи свої витоки, свою вiдмiннiсть ("новизну") та своє право на iснування. У свою чергу, некласичнi системи уявлень про свiт (фiзичнi, хiмiчнi, iсторичнi теорiї) можуть iснувати у вказанiй якостi доти, доки вони самi не стали джерелом "нових" систем знання, по вiдношенню до яких пе­­­редуючi [ранiше некласичнi] почнуть визнавати класичними. Так, сь­­­огоднi в фiлософiї науки поширюються концепцiї "нелiнiйної ди­­­намiки основ науки", якi обґрунтовують фундаментальнiсть семантич­­­них зрушень у фiзицi, космогонiї, математицi у зв'язку з викорис­­­танням "мови нелiнiйних систем". Оскiльки фiлософсько-рефлексивне обґрунтування цих концепцiй здiйснюється виключно через протистав­­­лення "лiнiйного - нелiнiйному" є усi пiдстави для визначення їх у якостi "некласичних".

Зазначимо, що класична традицiя фiлософствування фiлософiв нау­­­ки набула поширення завдяки праць неокантiанцiв, якi пiсля заклику Отто Лiбмана ("Назад до Канта", проголошеного у 1865 р.), почали систематичнi пошуки вирiшення проблеми подолання протистояння нiмецької класичної фiлософiї та бурхливого розвитку науки у першiй третi ХIХ ст. Пошуки неокантiанцiв спрямованi на трансцен­­­дентальне обґрунтування фiлософiї як логiки чистого пiзнання стали основою для формування фiлософiї науки як самостiйного напрямку. Думка Вiльгельма Вiндельбанда, що вiдмiннiсть мiж "науками про природу" i "науками про дух" полягає в рiзних методах, тобто у "суттєвому ніщо" (форма), складає нарiжну тезу для виникнення епохи фiлософiї науки. Iсторично сталося так, що розгорнутi дослiдження наукових методiв неокантiанцям не судилося здiйснити. Це зробив позитивiзм. Сам термiн "фiлософiя науки" набув поширення у англо-саксонських позитивiстiв, якi визнають себе "аналiтиками". Для нас таке самовизначення представникiв аналiтичної традицiї (один iз вiдомих центрiв Оксфорд) досить умовне, бо ми повиннi враховувати iсторичне корiння їхньої фiлософiї, яке безпосередньо витiкає з традицiй франко-нiмецької фiлософiї кiнця ХIХ - поч.ХХ ст.

Як самостiйний напрямок фiлософiя науки започатковується мето­­­дологiєю iндуктивiзму, яку розвивав здебiльшого позитивiзм. При перетвореннi вчення про "iндуктивний метод" в методологiю iндук­­­тивiзму вдалося довести, що взаємозв'язки в системi наукового знання можуть розглядатися як предмет емпiричного дослiдження. Навiть виник парадоксальний термiн: "логiчний емпiризм". Було зроблено висновок, що система знань має власнi унiкальнi особли­­­востi, якi неможливо звести до властивостей матерiальної дiйсностi. Даний висновок став пiдставою для свiдомого визнання системи знань предметом наукової фiлософiї, що вирiзняє її вiд iнших наук.

Появу та становлення фiлософiї науки у якостi окремого напрямку пов'язують з першим позитивiзмом (засновник О.Конт), який запропо­­­нував класичне протиставлення наукового формулювання головного пи­­­тання пiзнання у формi "ЯК?" метафiзичному питанню у формi "ЧО­­­МУ?".

Конт виходить з того, що поняття, котрi вiдповiдають принципам позитивного пiзнання, можуть бути побудованi лише при допомозi iндуктивного методу Сократа i Ф.Бекона, а цей метод узагальнює са­­­ме данi досвiду без внесення до них чужорiдних суб'єктивних уяв­­­лень та понять, що можуть не узгоджуватися з вiдправними емпiрич­­­ними даними.

На його думку, тiльки вже наявнi науки, як готовий результат здiйсненого пiзнання, можуть узагальнено подаватися з порушенням iндуктивного методу наукового пiзнання - дедуктивно: у виглядi класифiкацiї наук, де науки розташовуються у порядку слiдування вiд загального, легшого для вивчення та точного знання, до частко­­­вого, складнiшого для вивчення, а тому менш точного. Фактично, де­­­дуктивному методу Конт вiдводив роль систематизатора одержаних за допомогою iндукцiї знань.

Запропоноване О.Контом означення вiдмiнностi мiж методом науко­­­вого пiзнання (iндукцiя) та викладом отриманих наслiдкiв у виглядi дедуктивно впорядкованої системи знання, складає одну з перших змiстовних, а не формальних, спроб визначити взаємовiдношення та взаємовпорядкування рiзних методiв. Його концепцiя впорядкування вiдносин мiж методами, означення предмету та сфери застосування кожного з методiв, започатковує нову традицiю дослiджень - методо­­­логiя науки. Залучене ним поняття "методологiя" використовується у значеннi вчення про методи, їх взаємозв'язок та взаємовiдношення.

Cформульованi О.Контом "закон трьох стадiй" розвитку пiзнання (iндукцiя) та "класифiкацiя наук" (дедукцiя) започатковують перше методологiчне вчення про змiстовно рiзне взаємовiдношення рiзних наукових методiв, де iндукцiї належить визначальна роль. Так, у головних творах першого (методологiчного) перiоду творчостi Конта (шеститомний "Курс позитивної фiлософiї" i "Дух позитивної фiло­­­софiї") проголошується iснування лише "зовнiшнiх явищ", тим самим стверджується iснування зовнiшнього свiту як пiдстави для його пiзнання. Претендуючи на створення наукової фiлософiї, Конт опра­­­цював численнi природничонауковi матерiали; однак, на вiдмiну вiд енциклопедистiв XYIII ст. (згiдно з поширеним сьогоднi визначен­­­ням: "засновникiв iдеологiї Модерну"), вiн пiдходив до цих ма­­­терiалiв зi скептичної точки зору, бо вважав, що "вивчення явищ, замiсть того, щоб стати коли-небудь абсолютним, повинно завжди за­­­лишатись вiдносним, бо залежить вiд нашої органiзацiї i нашого по­­­ложення". Саме у послiдовному означеннi Контом вiдносностi власти­­­востей суб'єкта наукового пiзнання ми бачимо визначальний крок до розбудови фiлософiї науки, котра вважає за свiй обов'язок проведення дослiджень когнiтивних властивостей суб'єкта науки та розробку методологiї, що враховує епiстемологiчне знання.