Сторінка
3

Методологiя спростування теорiй i еволюцiя знання

Третю вимогу Поппера можна роздiлити на двi частини: по-перше, деякi передбачення нової теорiї повиннi бути успiшними; по-друге, нова теорiя не повинна остаточно спростовуватись, перш нiж досягне деякого явного успiху при вирiшеннi вже поставлених наукою проб­­­лем. На логiчне вiдношення помiж теорiєю та новим пiдтверджуючим її свiдченням не впливає той факт, чи передує в часi побудовi но­­­вої теорiї виявлення свiдчення чи нi. Внутрiшня цiлiснiсть теорiї не може залежати вiд того, як довго вона могла бути спростована. Однак цi умови неважко пояснити: успiх передбачень, що випливають з нової теорiї, рiвнозначний вирiшальним перевiркам, котрi теорiя повинна витримати для того, щоб отримати визнання як крок уперед в розвитку пiзнання. Це надає теорiї право на подальшi експеримен­­­тальнi перевiрки, котрi, можливо, приведуть до її спростування.

Третя вимога Поппера приводить нас до обговорення його поняття пiдтвердження i тiєї ролi, котру в його концепцiї вiдiграє пози­­­тивне свiдчення експериментiв.

Яке значення надавав Поппер позитивним свiдченням на користь наукової теорiї, видно з того, що вiн навiть спецiально вiдзначав небезпеку їх накопичення для науки. Свої спроби сфальсифiкувати теорiю ми починаємо з таких перевiрок, котрi з найбiльшою ймовiрнiстю повиннi виявити її хибнiсть. Кожна наступна перевiрка має все меншi шанси спростувати теорiю. Таким чином, накопичення позитивних свiдчень в первiсному розумiннi їх Поппером зменшує можливостi фальсифiкувати теорiю, отже - робить її все менше нау­­­ковою. Теорiя тає "закритою" i не забеспечує росту знання.

В подальшому Поппер починає говорити про пiдтвердження в iншому розумiннi. Третя вимога стверджує, що спочатку ми повиннi шукати i знайти позитивнi свiдчення на користь теорiї, тобто пiдтвердити її, а вже по цьому знову повернутись до фальсифiкацiонiстської стратегiї. Тодi модель розвитку науки набуває бiльш традицiйного вигляду: припущення - пiдтвердження - стпростування. Без сумнiву, цей перехiд був пов'язаний з визнанням Поппером iдеї наукового прогресу та уведенням в методологiю поняття правдоподiбностi.

Коли Поппер говорить про змiну наукових теорiй, про рiст їх iстинного змiсту, про зростання ступеню правдоподiбностi, то може скластись враження, що вiн вбачає прогрес в послiдовностi змiнюю­­­чих одна одну теорiй Т1 - Т2 - Т3 - .n з iстинним змiстом, що збiльшується, i, таким чином, накопиченням iстинного знання про свiт. Однак, до повного визнання кумулятивностi Поппер так i не дiйшов. Перехiд вiд Т1 до Т2 не виражає накопичення: " .найва­­­гомiший внесок в рiст наукового знання, котрий може зробити те­­­орiя, полягає в нових проблемах, котрi вона породжує ."[2. -с.336]. Наука, за Поппером, починає не iз спостережень i навiть не з теорiй, а з проблем. Для вирiшення проблем ми будуємо теорiї, руйнацiя котрих породжує новi проблеми i т.д. Тому схема розвитку науки набуває такий вигляд:

T1———↓

P1 ―——→T2 → EE →P2

Tn——— ↑

де P1 - первiсна проблема; T1, T2, . Tn - теорiї, що вису­­­ нутi для її вирiшення; EE - перевiрка, фальсифiкацiя висуну­­­ тих теорiй; P2 - нова, глибша та складнiша проблема.

Зi схеми видно, що прогрес науки полягає не в накопиченнi знан­­­ня, а лише у зростаннi глибини та складностi вирiшуваних нами проблем.

Методологiчна концепцiя К.Поппера являє собою значне явище в сучаснiй фiлософiї. Вона зiграла велику роль в розкладi та руй­­­нацiї панування позитивiстської методологiї. На основi методо­­­логiчних поглядiв Поппера вирiс цiлий ряд методологiчних концепцiй його учнiв та послiдовникiв - Дж.Агассi, П.Фейєрабенда, I.Лакато­­­­­­са та iнших (наприклад, Т.Кун), котрi в тiй чи iншiй мiрi вiдштов­­­хувалися вiд iдей Поппера. Якщо тривалий час в захiднiй фiлософiї панувала одна методологiчна концепцiя, породжена в рамках неопози­­­тивiзму, i важко було собi уявити можливiсть альтернативних кон­­­цепцiй, то завдяки впливу дослiджень К.Поппера тепер ми знаходимо цiлу низку рiзних методологiчних моделей. I в цьому звiльненi фiлософiї науки вiд "тенет" лiнгвiстичного повороту в першу чергу зобов'язанi К.Попперу.

Вiдмова вiд ототожнення методологiї з епiстемологiєю, вiд абсо­­­лютизацiї методологiї аналiтичної фiлософiї та народження нових методологiчних концепцiй ставлять питання про їх фiлософську орiєнтацiю. Це стосується i методологiчної концепцiї Карла Поппе­­­ра. Багато авторiв вважають його послiдовником позитивiзму. З цим, однак, важко погодитись, оскiльки вiн пiддав нищiвнiй критицi позитивiзм та iнструменталiзм - двi найпоширенiшi форми iндук­­­тивiзму в фiлософiї науки. Поппер завжди визнавав цiннiсть фiло­­­софiї для пiзнання, тодi як для всього iндуктивiзму характерним є негативне вiдношення до фiлософiї. В розумiннi знання та його роз­­­витку, у вирiшеннi проблем, пов'язаних з емпiричним базисом науки, з дихотомiєю емпiричного та теоретичного знання, з поясненням, пе­­­редбаченням та iстиною Поппер далеко розходиться з логiчним пози­­­тивiзмом повертаючись до "фiлософiї свiдомостi" у супереч тен­­­денцiям поширення "фiлософiї мови".

В такому випадку, якою ж є суто фiлософська позицiя Поппера? Мабуть, Поппер (як i переважна бiльшiсть сучасних захiдних фiло­­­софiв) не є прихильником певної фiлософської концепцiї i його фiлософськi погляди представляють собою деяку сумiш рiзноманiтних фiлософських iдей. Разом iз цим, методологiя Поппера - це величне, цiлiснее явище в сучаснiй фiлософiї та методологiї науки.

Однак, оскiльки, iстина та хибнiсть, критерiй iстини i критерiй хибностi є взаємопов'язаними i якщо не може бути абсолютного кри­­­терiя iстини, то, як це було найкраще продемонстровано I.Лакатосом i П.Фейєрабендом, не може бути й абсолютного критерiя хибностi. То­­­му фальсифiкацiонiзм був пiдданий критицi, коли стало зрозумiло, що повна фальсифiкацiя теорiй так само є недосяжною, як i повна їх верифiкацiя.

Хоча фальсифiкацiонiзм i є логiчно досконалим, вiн стикається зi своїми власними епiстемологiчними труднощами. В своєму первин­­­ному "догматичному" варiантi вiн приймає хибну передумову - про доведенiсть суджень з фактiв i про недоведенiсть теорiй. В поп­­­перiвському "конвенцiоналiстському" варiантi фальсифiкацiонiзм потребує деякого (позаметодологiчного) "iндуктивного принципу" для того, щоб надати епiстемологiчної ваги його рiшенням приймати тi чи iншi "базиснi" твердження, i взагалi для зв'язку своїх правил наукової гри з правдоподiбнiстю.