Сторінка
1

Система наукового знання

Треба визнати, що означення вiдмiнностi мiж iндуктивним методом пiзнання та викладом отриманих наслiдкiв у виглядi дедуктивно впо­­­рядкованої системи знання, складає одну з перших змiстовних, а не формальних, спроб визначити взаємовiдношення та взаємовпорядкуван­­­ня рiзних методiв. Концепцiя впорядкування вiдносин мiж методами, означення предмету та сфери застосування кожного з них, яка була запропонована О.Контом, започатковує дiйсно нову традицiю фiло­­­софських дослiджень - методологiя. В арсеналi наукового пiзнання, за Контом, наявнi iндукцiя, дедукцiя та гiпотеза. Останню вiн на­­­зиває "могутнiм знаряддям" розвитку наукового знання, але висуває обмежуючу вимогу: "Придумувати лише такi гiпотези, якi, за самою своєю природою, припускали б хоча й бiльш чи менш вiддалену, але завжди до очевидностi неминучу позитивну перевiрку"[20. -с.6], що також засвiдчує її пiдпорядкованiсть iндукцiї. Так само i для Джона Стюарта Мiлля, завдання наукового методу полягає в iндуктивному впорядкуваннi одиничних явищ. Перша ж його спроба позитивного викладу логiки, як незалежної вiд психологiчних факторiв загальної методологiї наук, привела до виявлення факту, що логiка виступає наукою "не про впевненiсть, а про доведення, чи очевиднiсть: її обов'язок полягає в тому, щоб дати критерiй для визначення того, обгрунтована чи нi в кожному окремому випадку на­­­ша впевненiсть, оскiльки остання спирається на доведення"; "логiка є не тотожньою iз знанням"[21. -с.547]. Таким чином, в науцi зали­­­шається дещо, що не охоплюється вченням про метод, а саме - знан­­­ня. Мiлль пише, що "фiлософiя науки складається з двух головних частин: з методiв дослiдження та умов доведення. Першi визначають шлях, яким розум людини йде до заключення, другi - спосiб визна­­­чення достеменностi. При достатнiй повнотi першi будуть знаряддям вiдкриття, другi - доведення"[21. -с.14].

Далi вiн пiдкреслює, "якщо факти правильно пiдведенi пiд за­­­гальнi поняття, то це можливе завдячуючи тiй обставинi, що у самих фактах є дещо, по вiдношенню до чого загальне поняття є його копiя. I якщо ми не здатнi виявити це "дещо", тодi ми вийшли за межi властивостей своїх оганiв чуття, а не тому, що це "дещо" обов'язково вiтсутнє в об'єктi дослiдження"[21. -с.16].

Вiдомо, що вiн видiляє чотири методи iндуктивного доведення, як методи наукового наведення, якi вiдмiннi вiд дедукцiї. Методи от­­­римали наступнi назви: метод рiзниць, супутнiх змiн, поєднаний ме­­­тод та метод спiвпадань.

Метод рiзниць є, елементарна модель експериментального методу, де складнiсть може викликати лише процедура доведення, що стан по­­­переднього досвiду та стан експериментально створений розрiзняють­­­ся лише наявнiстю введеного експериментатором явища. Якщо проведе­­­на змiна в групi попереднiх явищ супроводжується вiдповiдною змiною в групi наступних явищ, тодi визнають, що групове слiдуван­­­ня явищ складає гарант доведення згiдно з методом рiзниць.

Метод супутних змiн, подiбно до методу рiзниць, вiдноситься до простих iндуктивних методiв, якими досягаються достовiрнi знання. Вiн вiдрiзняється вiд попереднього методу тим, що ми можемо стверджувати тiльки одночасне спостерiгання в експериментi двох явищ, i не можемо впорядкувати їх за часом. Бо сумiсна змiна двох обставин не визнається за доведення, одна обставина є причина iншої. Можливо, що одна змiна може бути наявною, якщо два рiзнi явища суть рiзнi дiї однiєї причини [Детально див.: 22. -с.255-264.]. Цим методом можуть бути доведенi положення щодо двох паралельно змiнних обставин: одна з обставин це причина, а iнша ­­­її дiя, але "хто з них хто" (причина чи наслiдок) визначити немож­­­ливо; обидвi обставини мають спiльну причину.

Поєднаний метод складнiший, вiн визнається промiжним мiж мето­­­дом рiзниць та спiвпадань. В ньому одне й те саме полдоження дово­­­диться двiчi - один раз у позитивному випадку, а другий - у нега­­­тивному. Його вiмiннiсть вiд попереднiх методiв полягає у тому, що доведення будується за не методом простого спiвпадання (наявнiсть А є причиною наявностi х, а за допомогою негативно органiзовних випадкiв - вiтсутнiсть А є причина вiдсутностi х). Цей метод вима­­­гає пасивного спостереження, а методи рiзниць та супутнiх змiн ­­­експериментiв. Тому поєднаний метод не самостiйний, вiн використо­­­вується тiльки за допомогою методу рiзниць.

У межах позитивiму вiдбувався свiй внутрiшнiй деструктивний дiалог, який виявляє значну долю саморефлексивного скептицизму. Так, Герберт Спенсер зайняв принципово негативну позицiю по вiдно­­­шенню до контiвського закону трьох стадiй та класифiкацiї наук. Вiн заперечував будь-якi якiснi вiдмiнностi в методах мислення, незалежно вiд iсторичних змiн. Для нього можлива лише вiдмiннiсть мiж: "наука, ще не розвинута - складає передбачення якiснi, та на­­­ука розвинута - передбачення кiлькiснi" [4. -с.127]. Аналiз цього положення дозволяє висловити думку, що для Спенсера розвинута нау­­­ка є здатнiсть науковця до такого апрiорного постулювання аксiом, яке завжди спирається на певне емпiричне обгрунтування. На його думку, таку форму пiзнавальної дiяльностi демонструє нам матема­­­тична статистика, що дозволяє визначити з емпiричних даних се­­­редньо статичну, яка сама не має форми емпiричної данностi. Вза­­­галi, Сперсер загострює зафiксовану Мiллем суперечнiсть помiж логiкою, як методом пiзнання, i знанням.

Цiкаво, що Спенсер створює свою унiверсальну теорiю рiвноваги систем (розумiючи пiд цим певний опис унiверсуму), що свiдчить про створення ним власної онтологiчної концепцiї, яка виступає пiдста­­­вою для наступного обгрунтування гносеологiчної концепцiї "єдиного наукового методу". Це дуже важлива особливiсть його фiлософiї, оскiльки вона виявляє, що стаючи на позицiї апрiорного постулюван­­­ня гiпотетичних характеристик унiверсального, загальної онто­­­логiчної картини, ми отримуємо можливiсть пропонувати обгрунтуван­­­ня певного методу.