Сторінка
2

Філософські категорії загального і особливого та їх використання у правотворчості

Вихід з положення деякі радянські економісти бачили в плановому, а не в правовому регулюванні економічних відносин, бо “ . плановий акт, планова норма, на відміну від права, є застосування різної міри до неоднакових умов економічної діяльності”.

Це помилкова позиція. І не тільки тому, що в умовах переходу до ринкових відносин суспільство сьогодні рішуче відмовилось від всесилля державного планування. Причина ще й в нерозумінні і в недооцінці правових норм взагалі, в тому числі їх можливості бути регулятором різних за масштабом економічних відносин. Ці автори залишають поза увагою вже згаданий вище діалектичний взаємозв’язок між загальним і особливим (одиничним). Нагадаємо, що загальна норма права не існує сама по собі, окремо від інших норм, менш загальних чи особливих тобто тих, які в стані охопити різноманітні індивідуальні умови виробництва (наприклад, через локальні норми права). В кожній правовій нормі, як це має місце і в самих суспільних відносинах, ми знаходимо приписи (веління) більш загального і менш загального (особливого) характеру.

Візьмемо, наприклад, такий вид соціально-економічних відносин, як відносини по оплаті праці. Загалом це сукупність багаточисленних конкретних відносин, сторонами яких виступають відповідні підприємства, установи і організації різних форм власності і видів діяльності. Ця багаточисельність і різноманітність не дає, зрозуміло, можливості регламентувати такі конкретні (особливі і одиничні) відносини по оплаті праці загальними, однаковими за змістом нормами. Правове регулювання слід диференціювати, що і зроблено в ст. 15 Закону України “Про оплату праці”. Цим нормативним актом передбачено, що форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів . встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством. Так законодавець враховує особливості (особливе) в оплаті праці нарізних підприємствах і в організаціях.

Норми колективних договорів, таким чином, відбивають об’єктивні специфічні умови оплати праці в неоднакових виробничих умовах, тобто опосередковують особливе. Виникає питання: чи є в кожній такій нормі колективного договору ті правові приписи, що носять загальний характер і є обов’язковою частиною (елементом) будь-якої особливої норми? Така загальна норма є і вона викладена в тій же ст.15 згаданого Закону: норми колективного договору встановлюються з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством. До норм оплати віднесені, наприклад, оплата за роботу в надурочний час, у святкові, неробочі і вихідні дні, за час простою. Гарантіями оплати виступають: оплата щорічних відпусток, за час виконання державних обов’язків, при переведенні працівників за станом здоров’я на легшу роботу і у зв’язку з виробничою необхідністю.

Державні норми оплати і гарантії - це загальні норми права. Коли приймається колективний договір на підприємстві, то його розробники зобов’язані враховувати ці загальні норми. Таким чином, в кожній нормі колективного договору, яка закріплює особливі умови оплати праці на даному підприємстві, присутня як обов’язковий елемент загальна норма права. Якби законодавець не встановив такого правила і оплата праці в різних умовах і на різних підприємствах не була пов’язана певними загальними правовими вимогами, то це суперечило б природі самих суспільних відносин, які об’єктивно вимагають з одного боку, правової диференціації, а з іншого - необхідної єдності (загальної правової політики) у сфері винагороди за працю.

На цьому конкретному прикладі ми бачимо, як через загальні норми централізованих нормативних актів визначається зміст і межі локального правового регулювання, а також умови і порядок прийняття локальних правових норм. Тим самим забезпечується принцип єдності правового регулювання суспільних відносин, правильне співвідношення між централізованим і децентралізованими правовими актами.

Взаємозв’язок категорій діалектики (включаючи сферу права) інколи не враховують і в законопроектній діяльності, намагаючись виключити дію загальної норми (бодай на деякий час) з мотивів, що в даних особливих (конкретних) ситуаціях для виконання вимог цієї норми не має належних умов.

Так, відомо, що чинним Кодексом законів про працю України (ст. 153) на всіх підприємствах, в установах і організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. В цій загальній нормі закріплений один з важливих правових принципів трудового законодавства, що стосується охорони праці. Зрозуміло, що в силу всезагальності такої правової вимоги, яка відбиває загальні, реально існуючі безпечні умови праці (а вони об’єктивно супроводжують будь-який трудовий процес), не можна підміняти загальну норму особливим правовим регулюванням, де б не було елементів загального правила.

Між тим, в одному з проектів нового Трудового кодексу України допускалось тимчасове припинення чинності нормативно-правових актів з охорони праці на тій підставі, що на окремих підприємствах не створені безпечні і нешкідливі для здоров’я умови праці. Замість припинення виробництва органам державного нагляду з охорони праці пропонувалось надати право (за клопотанням роботодавця) давати дозвіл на тимчасове продовження роботи в небезпечних умовах, що суперечить вимогам ст. 153 КЗпП.

Наявність загального і особливого в самих суспільних відносинах визначає об’єм і межі централізованого, відомчого і місцевого (локального) нормотворення. Якщо загальні (централізовані) норми права регулюють більш широке і значиме коло суспільних відносин, то децентралізоване регулювання (відомче, місцеве, локальне) має більш вузьке, специфічне, зі своїми особливостями коло відносин. Не забуваючи про діалектичний взаємозв’язок між категоріями загального і особливого (одиничного), необхідно підкреслити, що децентралізоване правове регулювання не утворює якоїсь автономії, воно входить в єдину систему права, що базується на загальних нормах (правових принципах).

З наведеного логічно випливає висновок, що в загальній нормі містяться приписи, що регламентують лише основні сторони (елементи) суспільних відносин. В той же час правова норма тим більш змістовна, чим більше вона охоплює індивідуальні особливості і відмінності у відносинах, що регулюються. Чи немає тут протиріччя?

Справа в тому, що відмічена вище закономірність, відповідно до якої кожне загальне обов’язково містить у собі все різноманіття особливого (одиничного) - це тільки один аспект діалектичного зв’язку даних категорій. З іншого боку, чим більше загальне охоплює особливе (одиничне) в конкретних явищах, тим менше воно стає загальним.

Таким чином, у правотворчій діяльності намагання до максимального охоплення в загальній нормі права індивідуальних особливостей конкретних відносин може призвести в кінцевому рахунку до втрати такої важливої властивості загальної норми, як її здатність визначати однакову міру поведінки суб’єктів у відносинах, опосередкованих принципами права.