Сторінка
6

Розум та його властивості в Арістотеля

Космічний і надкосмічний Розум арістотелівської метафізики (і фізики) можна розглядати як аналог людського розуму: це те ж саме, що ми звичайно розуміємо під розумом. Розум є ідеальний план або проект Космосу, як і світ ідей Платона, але зроблений не в геометрично-математичному значенні, а в життєво-естетичному. Радикальна відмінність полягає в тому, що нерухомість платонівських ідей замінена діяльністю Розуму: він не тільки містить в собі план світу, але і обмірковує його. Обдумуючи ейдоси, Розум їх урізноманітнює, збільшуючи багатство і повноту світу. Але мислить він не про потворність і невідповідність, а про досконалість, оскільки сам досконалий. Мислення, тобто діяльність Розуму, є змістом життя: енергія розуму є життя. Енергія людського розуму є життя людини, а енергія Розуму як загального першопринципу - життя у всіх її проявах.

У високому оцінюванні міри Арістотель - істинний представник античної культури, яка немислима без поняття міри. По наявності або відсутності відчуття міри античний грек відрізняє себе від варвара. Пов'язавши міру з розумом, у тому числі і людським, Стагиріт додав їй динамічну зміну, а розуму - художньо-гармонійне значення. Діяльність розуму з'явилася в світлі найвищої активності душі, що дає насолоду і що породжує смак до життя.

Розум - художник і майстер, одержуючий задоволення від мислення, яке одночасно є творцем ейдосів. Існування Розуму переконує в тому, що світ у всіх своїх проявах прагне досконалості. І навпроти, той факт, що Космос, який ми спостерігаємо, не складається з суцільного неподобства, тобто з того, що не має образу – в ньому краса і міра, переконує в існуванні Розуму. Але і сам Розум повинен бути чимось художнім. Якби він був думкою і лише думкою без матерії, то він став би якоюсь формулою, абсолютною нудьгою, якою віє від розсудливо-відвернутих конструкцій: “Без своєї розумової матерії арістотелівський Розум не був, яким-небудь здійсненням, не мав би свого картинного оформлення і не був би художнім твором”[11].

Ще одна характеристика Розуму - він є першодвигуном, Космос і всі речі в ньому знаходяться в безперервному русі. Розум же відрізнений від Космосу і відокремлений від нього. Тому на нього не розповсюджується принцип загального руху, обов'язковий для плотського світу. Але в плотському світі рух не рухає саме себе, а тим самим і все інше. В ролі двигуна виступає Розум. Він є життя і вічна енергія, але сам вже трактується Стагирітом як нерухомий. Те все, що рухається укладене в ньому самому. Йому нікуди прагнути, але всі прагнуть його. Розум як першодвигун не “штовхає” собою світ, а швидше притягає. Він просуває речі і Космос в цілому до досконалості. Звідси ще одна характеристика Розуму - він є абсолютна мета. Важливий момент полягає в тому, що між світом і Розумом існують відносини любові. Але любов ця одностороння: світ спрямований до Розуму як до об'єкту любові, але для Розуму відсутній всякий мотив і всяка потреба любити світ. За Арістотелем (як і за Платоном), любов виникає там, де є недостатність, потреба в тому, чого не вистачає. Але Розум досконалий, він володіє повнотою буття, тому любити йому залишається хіба що себе. Світ же в особі Розуму любить не що інше, як розумове життя, бачивши саме в ній вище Благо і Божество.

Висновки

Отже, вводячи поняття Розуму, Арістотель знаходить факт недосконалості людського розуму, яким би геніальним не був розум окремої людини. Проте, існує ідеально досконалий Розум, ідеальна модель, на яку прагне бути схожий розум окремих людей, оскільки вони мислять. З другого боку, метафізичний Розум, про який говорить Стагиріт, є аналог платонівського світу ідей на чолі з верховною ідеєю Єдиного або Блага, але він набагато багатший і повніший, як і вся метафізика Арістотеля порівняно з платонівською.

Арістотель пов'язує досконалість ні з чим-небудь, а з мисленням, думкою, отже, з Розумом. Цей погляд пояснюється тим, що Стагиріт високо ставить міру, а розум - це те “знаряддя”, за допомогою якого можна знайти правильну міру. Тому Розум - символ активності, що знає розумну міру і міру гармонійності у всьому.

В побудові метафізики Арістотель робить спробу вивести положення всієї теорії з єдиного принципу. Онтологічно це означає, що він розуміє важливість монотеїстичного погляду на відміну від багатобожжя грецької релігії. В обґрунтуванні значення одного і єдиного Бога Арістотель помічає, що речі не хочуть бути керованими багатьма початками. Він посилається на вірш Гомера: “Правління багато кого погане, лише один хай віддає команди”. Але Бог Арістотеля не особистий, він не є особа. Він залишається чимось абстрактним. Крім того, Бог мислить самого себе, але не реальний світ і не окремо взяту людину. Бог не піклується про світ, він лише вабить його своєю недосяжною досконалістю, красою і силою досконалого Розуму.

Бібліографія

1. Арістотель. Політика. К., 2000.

2. Аристотель. Сочинения: в 4-х т. М.: Мысль, 1975.

3. Ахманов А.С. Логические учения Аристотеля. М., 1960.

4. Джохадзе Д.В. Диалектика Аристотеля. М.: Наука, 1971.

5. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. М., 1979.

6. Лосев А.Ф. Очерки античного символизма и мифологии. М., 1985.

7. Лосев А.Ф. История античной мифологии в конкретном изложении. М.: Мысль. 1989.

8. Лосев А.Ф. История античной эстетики. Аристотель и поздняя классика. – М.: Искусство, 1975.

9. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон. Аристотель. – 2-е изд. М.: „Молодая гвардия”, 2000.

10. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон. Аристотель. М., 1994.

11. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Аристотель: Жизнь и смысл. М.: Детская литература, 1982.

12. Шаповалов В.Ф. Основы философии от класики к современности. Учебное пособие для вузов, М., 1999.