Сторінка
1

Моральні виміри спілкування

Щоб спілкування між людьми могло відбутися, тим більше •.на достатньо високому рівні, потрібно, взагалі кажучи, чимало переду­мов найрізноманітнішого гатунку. Суб'єк­ти спілкування повинні перебувати в кон­такті, розуміти один одного, виконувати певні спільно визнані правила комуніка­тивної поведінки; їм має бути притаманна воля до спілкування і певна, більш або менш виразна настроєність на своїх партнерів, що знову ж таки передбачає відповідні соціальні, культурні, психоло­гічні, семіотичні умови та ін. Всі ці обставини є предметом дослідження цілої низки наук, від загальної та прикладної соціології до соціо- та психолінгвістики, семіотики культури тощо.

Однією з цікавих нових дисциплін, спеціаль­но орієнтованою на висвітлення умов спілкування між людьми, є, зокрема, соціоніка – як визнача­ють її прихильники, «наука, мистецтво, технологія або гра, що полягає у вмінні визначити тип особистості людини, правильно будувати з нею взаємодію і спілкування, допомогти їй краще зро­зуміти себе, оптимально формувати родинні, виробничі й дозвіль­ні колективи» . Безперечним фактом, на якому ґрунтується соціо­ніка, є те, що, незважаючи на добрі наміри й волю до спілкування, людям інколи надзвичайно важко взаємодіяти саме через певні особливості їхніх психологічних типів; таким чином, постає за­вдання класифікації цих типів і визначення більш або менш оптимальних сполучень між ними. Скажімо, якщо Ви за соціо-нічною класифікацією «Єсенін», тобто інтуїтивно-етичний інтро­верт, мрійливий романтик-індивідуаліст, елегантний, тривожний і чутливий до настроїв своїх ближніх, – найкращим партнером у шлюбі для Вас буде не другий «Єсенін» або «Гамлет», а . «Жуков», тобто сенсорно-логічний екстраверт, – звичайно, якщо дослу­хатися до тверджень соціоніків. Утім, кожен зрештою сам обирає собі друзів і коханих, покладаючися на власну інтуїцію і смак, – хоча багато хто в наші дні переконаний, що й соиіонічна експертиза в такому випадку річ не остання.

Безперечно ближчою до теми нашого розгляду й обов'язковою для суб'єктів спілкування є нормативна регуляція їхніх взаємин на етично обгрунтованих заса­дах. Однак проблеми такої регуляції вже висвітлю­валися нами при розгляді моралі як соціального фено­мена, тем моральної норми, обов'язку, відповідаль­ності, справедливості. Тепер звернімо увагу на такі виміри спілкування, які є моральними не внаслідок їхньої нормативної регуляції, а за самою своєю внутрішньою суттю, котра наче просвічує крізь розгля­нуті цілісно-людські засади відкритості й діалогічності. До числа цих власне моральних вимірів людського спілкування передусім слід віднести толерантність, повагу, співчуття і любов.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ

Цілком очевидно: для того щоб повноцінно спілку­ватися, люди перш за все повинні вміти співіснувати одне з одним, миритися з неминучими розбіжностями поглядів, орієнтацій, стилів життя – «терпіти» кожен кожного, хоч би як важко це було в тих або інших конкретних ситуаціях. Саме від латинського дієслова їоіего – «несу», «вигримую», «терплю» – походить термін «толерантність». Бути толерантним насамперед і означає терпіти, витримувати Іншого – такого, яким він є, визнавати за ним право жити, мислити й чинити по-своєму. Принципово важливо мати на увазі цю елементарність вимог толерантності – саме згадана елементарність зумовлює принципове значення і своєрідну цінність даного виміру людського спілкуван­ня. Разом з тим ця ж таки елементарність спричинює й те, що «тільки» толерантність нас в жодному відно­шенні цілком задовольнити не може: як правило, людям замало того, що їх тільки «терплять», і вони прагнуть переходу до більш змістовних домінант спіл­кування. Прагнуть, однак, кожен по-своєму – саме через це й не варто, бажаючи більшого, забувати про толерантність в її мінімальному, елементарному вияв­ленні.

Абстрактність ідеї толерантності загалом дається взнаки і в змістовій нерозвиненості її етичних перс­пектив, і в двозначності її висновків щодо самого про­цесу людського спілкування, і в суперечностях, пов'я­заних з її практичним застосуванням і визначенням принципових меж останнього.

За словами одного з дослідників, толерантність – це «чеснота . непримиренних людей»2; в європейській свідомості Нового часу ідея толерантності утверд­жується, так би мовити, з необхідності, як вимушена реакція на нескінченну ворожнечу, війни й крово­пролиття, породжувані нерозв'язними конфліктами між церковною й світською владою, між католиками й протестантами тощо. Саме в такому драматичному кон­тексті проблема толерантності постає й перед філософ­ською думкою вказаного періоду, – першим у цьому зв'язку безперечно має бути названий англійський філософ Дж. Локк (1632–1704), автор славнозвісних «Листів про толерантність» (1688). На думку Локка, аргументом на користь толерантності може слугувати, по-перше, те, що примус у будь-якому разі не здатний навернути людину на шлях щирої, релігійно повно­цінної віри, по-друге – відмінність основних завдань і функцій, що їх відповідно мають виконувати церква і держава. Як церква не повинна вдаватися до силових акцій, так держава не мусить брати на себе клопіт про спасіння людських душ або встановлення того, яка релігія є істинною. Чітке усвідомлення зазначених обставин і створює, за Локком, підґрунтя для утверд­ження толерантності

В сучасних підходах до толерантності легко просте­жується та ж сама, що й за доби Локка, керівна наста­нова на приборкання ворожості між конфесіями, націями, державами і окремими людьми. Цікаве в цьому відношенні визначення подає, зокрема, М. Крен-стон в «Енциклопедії філософії» під редакцією П. Ед-вардса: толерантність розглядається тут як «чин терпля­чої стриманості в присутності чогось, що не полюб-ляється або не схвалюється . Вона передбачає існуван­ня того, що вважається неприйнятним або злим». Тож у «її значення вбудовано елемент осуду. Ми не толе­руємо, коли ми радіємо або коли щось взагалі викликає приязнь чи схвалюється нами . Толерувати –значить спершу засудити, а потім миритися . з тим, що засуд­жується»3.