Сторінка
1

Основні критерії та поняття естетики: прекрасне та потворне, піднесене та низьке, трагічне та комічне

Якщо спробувати порівняти ці два типи людського ставлен­ня до буття за деякими критеріями, дійдемо висновків:

– за часом виникнення пізнавальна потреба сформувалася набагато пізніше, ніж ціннісне ставлення: слід було пройти яко­мусь довгому проміжку часу, щоб усвідомити відмінності між об'єктом та суб'єктом діяльності, тобто у людини мала сформу­ватися здатність до абстрагування та самоабстрагування;

– з боку наявності впливу особистості треба зазначити, що ціннісне ставлення містить максимум суб'єктивності, коли у пізнавальному відношенні людина прагне до того, щоб якнай­менше впливати на якості предмета;

– логічно випливає і те, що у пізнавальному відношенні ви­являються властивості самого об'єкта, а у ціннісному – пере­хрещуються властивості як об'єкта, так і суб'єкта.

Отже, по-перше, естетичне – це ціннісне ставлення до на­вколишнього світу. Але естетична оцінка подвійна; з одного боку, – це цінність, тобто визнання того, що ці якості властиві об'єкту. Наприклад, зимовий ранок є сонячним, морозним, з прозорим повітрям. З іншого, – це оцінка того, хто почуває себе таким ранком бадьорим, молодим, веселим, щасливим. Отже, тільки в такому випадку наявні якості переводяться в суб'єктивний план та забезпечують статус особистісної оцінки.

По-друге, будь-який тип ціннісного ставлення функціонує у повсякденному бутті суспільної людини, що зумовлює соціаль­но-психологічний характер ціннісного ставлення, а втім і есте­тичного. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо цього есте­тичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне пе­реживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо;

По-третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціюва­лося, внаслідок чого відокремилися цінності, що утворили уяв­лення людей про корисне та придатне, які можуть задовольни­ти життєві потреби людини, тобто утилітарні цінності; особли­ву групу склали цінності, які позначили усвідомлення вчинків у міжособистих стосунках з точки зору добра, шляхетності, спра­ведливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий самий спосіб відокремилися релігійні, політичні, правові цінності. Іншими словами, у процесі диференціації ціннісного ставлення відбула­ся їх локалізація у різних галузях людської діяльності. Але есте­тичні цінності насправді не мають такої локалізації. Люди спроможні естетично оцінити будь-яке явище у живій та неживій природі, особу, її зовнішній вигляд, внутрішній світ, вчинки, результати праці у різних видах діяльності: у техніці, науці, ми­стецтві тощо.

Предметом естетичного усвідомлення стають і суспільні відно­сини, і приватне життя в цілому. Людина діє як суб'єкт естетич­ної оцінки під час праці та дозвілля, занять спортом та з'ясуван­ня якихось побутових справ. Саме в цих, на перший погляд, ніколи не збіжних вимірах людського буття, міститься власна специфіка естетичного: воно має всебічний прояв. Порівняймо:

етична цінність вчинку одночасно має естетичний сенс, бо доб­рий вчинок, то є завжди красивий вчинок. Корисна річ, щоб бути зручною і приносити насолоду, має бути й красивою.

Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суд­жень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, есте­тичне – це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпо­середньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але що ж сприймається почуттями? Слухом – весела чи сумна мелодія, розмова коханої людини, спів птахів, плач дитини; зором – колір квітки, обличчя матері, велич морського простору; нюхом – па­хощі квітів, духмяність смачної страви або сморід купи сміття тощо. Тобто кожного разу почуттями людини сприймаються форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як самостійна цінність, але і як прояв організованості, упорядкування, струк­турної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприй­мається як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкуван­ня змісту.

Естетичне – це поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської праці. Діяльність, до якої людина почу­ває інтерес, стає для неї не тільки способом заробітку засобів існування, але й заходом самореалізації, самоствердження, де людина виявляється як вільна та унікальна, неповторна особистість.

У соціальній практиці естетичне має різнобічний прояв. Ус­відомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного, або його модусів: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, що, в свою чергу, пов'язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення пер­шорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо. Одночасно людство виро­било низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення як на рівні суспільства, так і на рівні особистості: естетична свідомість, естетична діяльність, ес­тетичний смак, естетична оцінка і т. ін.

Прекрасне та потворне

Секрет краси – це загадка життя. Розтлумачити його озна­чає зрозуміти джерела людського буття. Над цією таємницею людство розмірковує багато сторіч. УСІ дані уявлення можна узагальнити у таких моделях.

Перша модель полягає у тому, що прекрасне розуміють як печатку, або втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

А,руга модель містить у собі розуміння людини як початку, джерела прекрасного, яка наділяє естетично нейтральну дійсність багатством свого духовного світу. В уявленні прихильників зга­даної точки зору людина немов проектує, «позичає» явищам дійсності їх естетичний вимір.

На протилежність цьому послідовники третьої моделі у ро­зумінні прекрасного бачать у ньому природний прояв якостей явищ дійсності, близький до їх природних особливостей – ваги, розміру тощо.

Четверту модель прекрасного складають уявлення тих мис­лителів, які визначають його у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою краси.

Нарешті, п'ята модель розуміння прекрасного постає з уяв­лення про те, що воно дійсно відтворюється у процесі зустрічі об'єктивних якостей з суб'єктивним сприйняттям людини. Але не будь-які об'єктивно існуючі якості дійсності ведуть до оцін­ки їх людиною як прекрасних, а лише ті, які збігаються з уяв­леннями про досконалу річ, явище, відношення тощо.