Сторінка
3

Філософсько-лінгвістичні погляди Олександра Потебні

“Визначення мови як роботи духу, зображаючи істотною ознакою мови рух, прогрес, підносить Гумбольдта над усіма попередніми теоріями” [цитата за4, с. 24], - писав О.О.Потебня.

До висновків

Отже, мова – це постійна діяльність. спрямована на перетворення членороздільного звука у вираз думки так виникає відома гумбольдтівська антиномія: мова такою ж мірою діяльність, як і твір. Ця антиномія наштовхнула її автора на нову ідею, що стала надбанням світового мовознавства, - ідею необхідності розрізнення мови і мовлення як взаємозв’язаних і водночас різних об’єктів наукового дослідження.

Отже, з гумбольтівського визначення мови як діяльності, залишається незрозумілим відношення слова до думки. Проте ця незрозумілість усувається наступним твердженням ученого – мова є орган, що створює думку, - яке викликає нові важливі суперечності, пов’язані з антиномією діяльності і твору: мислення, діяльність цілком внутрішня і суб’єктивна, часом стає чимось зовнішній і відчутним, стає об’єктом, який повертається до свого початкового джерела. При цьому думка не втрачає своєї суб’єктивності.

Якщо, при самому народженні слова в ньому виявляється протилежність об’єктивності й суб’єктивності, пов’язана з протилежністю мовлення й розуміння – мовних антиномій, на які вказував Гумбольдт. Тому їх можна інтерпретувати так: мова є необхідною умовою мислення окремої особи, бо в дійсності розвивається лише в суспільстві, не тільки тому, що вона розуміє саму себе. Взаємозв’язок мовлення й розуміння представляє протилежність об’єктивності й суб’єктивності: об’єктивність посилюється, коли той, хто говорить. Чує з чужих уст своє власне слово, й тому об’єктивність тут не втрачається, а, навпаки, підноситься, оскільки думка в слові перестає бути належністю однієї особи. Особиста думка, стаючи надбанням інших, приєднується до того. що є загальним для всього людства і що в окремій особі існує як видозміна, яка вимагає доповнення з боку інших осіб. Отже, мовлення й розуміння є одночасно і протилежність окремого й загального.

З протилежності мовлення й розуміння випливає, що мова є посередником між людьми й сприяє досягненню істини в колі людської думки, одночасно вона є посередником між об’єктивним світом та людиною, в цьому й полягає поєднання в собі об’єктивності й суб’єктивності. Об’єктивний світ існує незалежно від мови. Людина може наблизитися до цієї об’єктивності сфери з допомогою притаманних їй засобів пізнання і чуття, тобто суб’єктивним шляхом – через мову. Мова – це засіб не стільки виражати вже готову істину, скільки відкривати раніше невідому. У відношенні до людини, що пізнає світ, вона є чимось об’єктивним, а по відношенню до пізнавального світу – суб’єктивним.

Мова відзначає Гумбодьдт, - це творіння народу, але одночасно вона є продуктом творчості окремих осіб, бо кожного разу вона відтворюється, живе, змінюється тільки в устах окремих індивідів. Так постає ще одна антиномія – антиномія колективного та індивідуального в мові.

Але в той же час мова як творчість народу завжди передує індивідуальним актам мовлення. Індивідуальний акт мовлення передбачає того, хто говорить, і того. хто слухає, розуміє, а це вже передбачає колективну мову творчість.

Існує така традиція, що здобутки мовної творчості передаються з покоління в покоління протягом тисячоліть, а проте кожне нове покоління вносить у мову щось своє, нове, і в наслідок змінює ту мову традицію, яка дісталась у спадок від предків. У цьому виявляється антиномне необхідності і свободи в мові. Вплив мови на людину – це свідчення мовної обов’язковості, зворотній вплив людини на мову – це вплив принципу свободи, бо в людині може народитися те, чого не можна пояснити, виходячи тільки з попередньої традиції.

Отже, віддаючи належне науковій вартості мовних антиномій Гумбольдта можна не погодитися з тими висновками, які з них виводить німецький мовознавець. Він сам вважав, о причина відмінностей у будові мов криється у відмінностях народних характерів, тобто він суперечить власним положенням: якщо мова є творіння духу, то вона, по-перше, не самостійна, тобто зв’язана з ним, а не божественно необхідна; по-друге, вона не потребує єдності з духом й відмінна від нього; по-третє; походження мови від народного духу є цілком людським.

“Надто помилковим – пише О.О.Потебня, - було ю порівняння знаменитих антиномій Гумбольдта з мимовільними і несвідомими логічними помилками на зразок тих, які ми бачимо у Беккера. Відмінність між Гумбольдтом й Госккером та, що перший – великий мислитель, який завжди відчуває, що могутні поривання його думки безсилі перед трудністю завдання, і завжди зупиняється перед невідомим, а другий у кількох дрібних фразах бачить до всіх таємниць життя й мови; перший, помиляючись, вказує нові шляхи науці, а другий тільки на собі доводить непридатність старих. Розв’язати питання про походження мови і відношення її до думки, за Беккером, - значить назвати мову організмом. За Гумбольдтом – примирити існуючі в мові суперечності мовлення і розуміння, суб’єкта і об’єкта , і індивідуума і народу, людського і божественного [цитата за 4, ст. 31]

Суперечності мовлення і розуміння Гумбольдт пояснює єдністю людської природи, тобто існування мови народу. Так само розв’язується суперечність суб’єкта й об’єкта, свободи і необхідності. Що ж до розв’язання антиномії людського й божественного в мові, то ту Гумбольд заявляв, що уявити собі ту внутрішню єдність. Яка стоїть над цією антиномією, неможливо. Цього не можна розуміти, бо ми не маємо навіть найтемнішого чуття якоїсь свідомості, крім індивідуальної.

Суперечність людськості і божественності мови, зауважує О.О.Потебня, можна було б, очевидно. Розв’язати так само, як замирюється суперечність об’єктивності і суб’єктивності, тобто ствердження єдності людського доху з божественними, яке б цілком відповідало єдності об’єктивного й суб’єктивного в мові. Таким чином, у створенні мови божество саме собі служить обмеженням. Проте Гумбольдт не намагається примирити суперечності божественного й людського в мові такою дивовижною побудовою, що передбачає в богові миттєво – індивідуальну і конечну природу, і залишає згадку суперечність нерозв’язаною.

“Так само мало піддається метафізичним перетворенням інша суперечність, що мова залежить від духу і самостійна, і щодо цього вона відрізняється від першої тільки тим, що в ній більше помітні помилки Гумбольдта. Самостій6нйсть мови не викликали б ні найменшого сумніву, коли б вона не виходила за межі загального закону людської діяльності, за яким усякий твір стає однією з обставин, що зумовлюють наступну діяльність самого творця. Але, якщо Гумбольдт стверджує тотожність мови і духу, якщо він намагається вийти з кола: “без мови немає духу, і навпаки – без духу немає мови” таким чином, що підносить поряд і дух, і мову до найвищого начала; то це повинно бути наслідком якихось непорозумінь. Такі розв’язання заступає дорогу дальшому дослідження, ототожнюючи питання про походження мови і походження духу, тимчасом як не можна в собі задумати переконання, яке дедалі більше посилюється фактичним вивченням мови, що ці питання нерівносильні і окремі один, щодо одного” [цитата за 4, с. 33-34] – говорить О.О. Потебня.