Сторінка
1

Спрямованість історії

Теперішній глобальний характер взаємозв’язків держав і окремих суспільств особливо актуалізував проблему історії як світового історичного процесу, поставив питання про можливу спрямованість (вектор) суспільного розвитку. Це, однак, не означає, що про спрямованість історичного розвитку стали говорити лише віднедавна. Філософсько-історичні ідеї з цього приводу сягають глибин віків. За довгі часи склалися концепції, які або не визнають загальну спрямованість історії, або визнають.

До перших можна віднести концепції локальних культур і цивілізацій. Так, Освальд Шпенглер (1880-1936) у своїй роботі «Занепад Заходу» говорив, що нема ніякої однолінійної історії, а є тільки множина культур, кожна з яких має власну долю, і всі вони є закритими, непроникливими для інших. Тривалість життя культур близько тисячі років. Серед тих, що існували колись або існують зараз, він вказував на такі як єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, грецько-римська, візантійсько-арабська, західноєвропейська, майя і російсько-сибірська. Характер кожної з цих культур визначається колективною душею. Зрозуміти душу культури можна лише зсередини, зовні вона не доступна. У житті кожної культури О.Шпенглер знаходив два етапи - творчий і етап цивілізації, на останній і припадає занепад і загибель культури.

Дещо схожої думки дотримувався і Арнольд Тойнбі (1889-1975) у своєму 12-томному «Дослідженні історії», тільки виділяв він уже 13 цивілізацій. Поняття цивілізації у нього має те ж значення, що й «культура» у О.Шпенглера, і у обох вони вживаються у значенні суспільства певного типу, що перебуває в якомусь часі й просторі і характеризується специфічними релігійними віруваннями, стилем життя, світосприйняттям тощо. З виділених типів цивілізації А.Тойнбі особливу увагу приділяв 5-ти основним - китайській, індійській, ісламській, російській і західній. У житті кожної цивілізації цей автор помічав уже чотири стадії розвитку: виникнення, зростання, надлом, розпад.

Наведені приклади фактично примикають до більш широкого класу теоретичних побудов - до концепцій історичного круговороту, згідно з якими про розвиток можна говорити лише в межах локальних суспільств, а щодо якоїсь спрямованості людства в цілому, то її нема, кожне конкретне суспільство лише повторює в своїй історії одвічний цикл руху від якогось початкового стану до кінцевого. Корені такого світосприйняття можна віднайти ще у найдавніші часи. Хіба не таким скепсисом відносно творення нового були пройняті наступні рядки біблейського Еклезіяста: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, - і немає нічого нового під сонцем! . Буває таке, що про нього говорять: «Дивись, - це нове!» Та воно вже було від віків, що були перед нами! . Я бачив усі справи, що чинились під сонцем: й ось усе це - марнота та ловлення вітру!» (Екл.1.9,10,14).

Історія філософії має багато прикладів, які свідчать про поширеність скептичних висновків стосовно прокладання нових шляхів у історичному поступу. В епоху нового часу найбільш значним представником теорії історичного круговороту був раніше згадуваний Джамбатіста Віко, який вважав, що кожний народ протягом своєї історії проходить три стадії - «вік богів», «вік героїв», «вік людей». Послідовна зміна зазначених трьох стадій складає те, що Дж.Віко називає «Вічною Ідеальною Історією» і, згідно з її планом (за яким стоїть «Божественне Провидіння»), «саме так повинна була минати раніше, так повинна минати тепер, і так повинна минати надалі історія націй”.1 (1Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций. Москва-Киев, 1994. С.117). Першій фазі відповідає патріархальна сім(я як специфічна форма соціальності, другій фазі - аристократична республіка, третій - монархія. Після цього в житті кожної нації, через зневагу монархів до закону і зіпсованість людей, трапляється черговий занепад і через часи поневірянь вона знов береться проходити одвічні стадії руху.

Та були і є поширеними й інші точки зору на хід історії. Їх можна об’єднати спільною думкою про визнання направленості загальної історії людства. Але ця думка розподілялась на таку, що визнає тільки регрес у історії, і на таку, яка утверджує прогресивність розвитку. Що стосується першої, то вона має досить давні корені . Ще Гесіод (кінець VIII - початок VII ст. до нашої ери) вважав, що кращі часи людства - в минулому, і чим далі йде хід часу, тим більше віддаляються люди від епохи повного щастя, «золотого віку». За Гесіодом, людська історія уявляє собою послідовну зміну п’яти поколінь - золотого, срібного, мідного, героїв і залізного. Ця мінливість поколінь пов’язана з постійним погіршенням життя, з посилюванням зла; після тимчасового покращання у вік героїв, настає останній, п’ятий вік - залізний, вік насилля і неправди. Незважаючи на песимістичну тональність багатьох висловлювань, Гесіод все ж знаходить опору для віри у високий ідеал Правди (Δίκή). Такою опорою стає головним чином праця, на яку приречені люди волею богів. Хоч щастя і нема серед людей у останньому віці, але шлях до нього не перекритий: там, де панує наполеглива праця і здійснюється соціальна справедливість, там можливе повернення до щастя - така кінцева думка давньогрецького поета-мислителя.

Друга позиція найбільш виразно представлена Просвітництвом. Першим тут може бути названим Й.Г.Гердер, котрий безперечно визнавав закони розвитку історії. Природною еволюцією людина приречена до панівного становища на землі, призначена бути вінцем творіння всього сущого. Така доля уготована їй вже здатністю до прямоходіння, будовою мозку, тілесною конституцією, а від цього причинно-наслідковий ланцюжок веде до здатності до мови, розуму, соромливості і врешті-решт до утвердження правил істини і справедливості, що й перетворює людей у вірних помічників і братів відносно один одного. Все це завершується формуванням духу гуманності, досліджувати який є справжнім завданням філософії історії. Історія людства – це школа удосконалення на шляху прогресуючої гуманності. “Розум людський, - так завершує Гердер книгу “Ідеї до філософії історії людства”, - помножена солідарна діяльність людей невтримно й неухильно йдуть уперед і вбачають у цьому гарну прикмету, навіть якщо кращі плоди до часу й не визріють”.1(1Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977. С.608.)

Переконаність у прогресивній спрямованості історії супроводжується прагненням посилити її свідченнями про фази, ступені, якими людство сягає вершин прогресу. Гегель, який теж поділяв думку про спрямованість суспільного розвитку, вважав, що розум панує в світі, а отже й всесвітньо-історичний процес здійснювався до цього часу розумно. “Розумність” історії не стороння до людини і тому, зауважує Гегель, тільки “хто розумно дивиться на світ, на того й світ дивиться розумно”.2 (2Гегель Г.В.Ф. Философия истории. СПб., 1993. С.65.) Він хоче довести, що всесвітня історія здійснюється, власне кажучи, в суто духовній сфері. Субстанцією, сутністю духу є свобода, і всесвітню історію складає поступове розгортання сутності духу аж до повного самоусвідомлення себе в своїй суті. Перипетії історії непохитно ведуть народи шляхом втілення в їх дії свободи духу. Ступенями історії Гегель вважав східний світ, античний світ і германський світ. Східні народи ще не знають, що духу, або кожній людині як такій, властива свобода, вони знають, що тільки один (правитель) має свободу. Проте така свобода обертається свавіллям, дикістю, тупістю пристрасті. Греки й римляни просунулись далі, вони вже знали, що деякі мають свободу (але все ж ще не людина як така). І тільки германські народи через християнство дійшли свідомості того, що людина як така – вільна. Поступово, досить важко й суперечливо, ця свідомість здійснювалась на світській ниві, справа потребувала довгих і напружених культурних зусиль. Етап повного усвідомлення духу свободи досягає своєї завершеності, коли світське життя людей, його організація співпадає з досягненнями у сфері духовної роботи. Сама логіка думок Гегеля вимагала покласти край історичному прогресові. Досягнення третього ступеня свободи стає й завершенням історії, духу вже більше нічого робити на матеріалі людства. Звичайно, час буде йти, людство житиме, буде розгортати себе в просторі, технічно удосконалюватись, проте нічого історично нового в цій надто простій “історії” вже не має буде.