Сторінка
2

Влада з точки зору соціальної філософії

У соціально-філософському плані найбільшу увагу завжди привертала легітимна примусова влада, яку видатний німецький теоретик соціології Макс Вебер (1864-1920) називав “пануванням” (Herrschaft). “Поняття “панування”, - писав він, - не означає, що якась могутніша природна сила виявить себе тим чи іншим чином, а означає лише: осмислену співвідносність дії одного (“наказ”) з дією іншого (“виконання”), і, відповідно, зворотне, - внаслідок чого в середньому можна розраховувати на здійснення тих очікувань, на які орієнтовані дії обох сторін.”1 (1 Вебер Макс. Про деякі категорії соціології розуміння.//Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 136.) Давно вже стало класичним виділення тим же М.Вебером трьох типів легітимного панування2: (2 Вебер Макс. Три чисті типи легітимного панування.//Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998. С. 157-172.)

1. Легальне (від лат. lēgālis – правовий) панування існує завдяки встановленим правилам. Люди проявляють тут послух не якійсь окремій особистості в силу її власних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають, хто саме і якою мірою мусить ними керуватися. До цього типу панування Вебер відносить сучасні структури державного управління та місцевого самоврядування, управління на приватному капіталістичному підприємстві та у політичних об’єднаннях, і вказує на те, що з технічної точки зору найчистішим зразком легального панування є бюрократія, тобто система прийнятого на службу за контрактом і призначеного чиновництва. В ідеалі “керівник” (чиновник) , чиє право на панування легітимується встановленими правилами у межах його компетенції, діє “незважаючи на особи”, суворо формально за раціональними правилами, а там, де їх немає, - керуючись міркуваннями ділової доцільності. Влада за цим типом панування може бути визначена як раціональна, бо в цьому разі довіра до неї базується на свідомому й осмисленому загальному визнанні правомірності установлених законів, і люди підкоряються не особі, хто б вона не була, а закону.

2. Традиційне панування. Воно ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим зразком тут може бути патріархальне панування (батька великої родини, голови клану, “батька нації”). Фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційного панування, хоч за цією моделлю складаються й інші об’єднання, у межах яких здійснюється таке панування: той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу “пана”, штаб управління складатимуть “слуги”, а підлеглі будуть “підданими”. Зміст наказів “пана” зумовлюється традицією, грубе порушення якої збоку володаря завдало б шкоди легітимності його власного панування, що ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Вебер розрізнює дві досить відмінні форми традиційного панування: суто патріархальну структуру управління (найчистіші її види – султанське панування й усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря) і станову (влада тут поділена між вищим володарем та призначеним на посади і привілейованим управлінським штабом). Дворянське управління феодальної доби є яскравим прикладом станової форми традиційного типу панування.

3. Харизматичне панування. Це панування в силу відданості особі володаря та його ласці, інакше харизмі (від грець. χάρίς – принадність, чарівність; благодать), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Найчистішим видом такого панування Вебер називає панування пророка, військового героя, великого демагога. Типом того, хто віддає накази, буде вождь, типом підлеглого - “послідовник”. Панування вождя закінчується, як тільки його “небуденні якості” перестають підтверджуватись, вичерпуються, і харизма втрачається.

М.Вебер недарма назвав виділені ним типи легітимного панування “чистими”, маючи на увазі, що тут ідеться про теоретичну конструкцію, мислений образ дійсності з більшою або меншою відповідністю дійсності. Такого роду конструкції Вебер часто використовував у своїх роботах і позначав як “ідеальні типи”. Відомі нам значимі риси якихось об’єктів дійсності відображуються, об’єднуються в комплекси і отримують понятійну оформленість, щоб ми могли більш чітко осягнути об’єкт і краще орієнтуватися у неоглядному морі емпіричних даних. Однак, зауважував М.Вебер, “у реальній дійсності такий мислений образ у його поняттєвій чистоті ніде емпірично не виявляється, . треба повністю відмовитись від думки, неначе ці “ідеальні” у чисто логічному смислі мисленні утворення до якої б то не було міри мають характер обов’язковості, “зразка”.1 (1Вебер М. “Объективность” социально-научного и социально-политического познания//Вебер М. Избранные произведения. М., 1990. С.390-391.) То ж якщо з цієї точки зору оцінити виділені “чисті” типи легітимного панування, то вони являють собою саме “ідеально-типові” утворення нашої теоретичної думки і в емпіричній “чистоті”, мабуть, не зустрічаються, проте такі утворення стають важливим методологічним засобом наближення до розуміння складних форм легітимного панування.

Одна з головних функцій влади як загальносуспільного явища – приведення до стану єдності групи, спільноти, суспільства в цілому. Розширення систематичних владних стосунків за межі приватної сфери і перехід їх у сферу публічного життя поступово призвело до виникнення такого соціального явища як політика. Політика – це діяльність, що спрямована на досягнення і реалізацію влади, яка розповсюджується на все суспільство. І тому ясно, що, скажімо, батьківська влада у межах відносно замкненої патріархальної або сучасної сім’ї, звичайно, не була й не є політичною. До того ж слід зауважити, що сфера публічності, звичайно, не обмежується політичною діяльністю і не поглинається нею.

Виникнення і розвиток політики співпадає з становленням держави. Держава – політична організація, яка здійснює управління суспільством. Прийнято виділяти такі ознаки держави: 1) наявність публічної влади, тобто такої, яка охоплює увесь простір суспільства та яка здійснюється професіоналами управління (політики, чиновники) і професіоналами примусу (поліція чи міліція, армія); 2) оподаткування населення; 3) територіальні межі владних спроможностей держави відносно своїх підлеглих; 4) право, як офіційно приписана система норм поведінки, обов’язкових до виконання усіма громадянами. Державу можна вважати інституційним “уособленням” політичної влади як влади публічної. У межах своєї території кожна держава зберігає за собою монополію на насильство. У історії соціально-політичної і філософської думки влада частіш за все або ототожнювалась з насильством, або ж розглядалась як невід’ємно пов’язаною з ним. Прикладом такого підходу є позиція того ж таки М.Вебера, який розумів владу як відносини панування, що спираються на насильство як засіб. З часом держава монополізувала цей засіб, оголосивши себе єдиним джерелом “права” на насильство.1 (1Вебер М. Политика как призвание и профессия//Вебер М. Избранные произведения. М., 1990. С. 645.) Однак М.Вебер підкреслював, що насильство не є ані нормальним, ані єдиним засобом держави. В умовах стабільності певного державного ладу слухняність людей відносно влади забезпечується без звернення до відвертого застосування сили. Насильство стає відвертим в умовах кризи державної влади, коли вона втрачає легітимність.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4 


Інші реферати на тему «Філософія»: