Сторінка
4

Бюджетна історія України

Право Києва на збір данини з удільних князівств, що з'явилося у період формування давньоруської держави як одна із форм залежності князівств від київського престолу, було чинним ще досить довго — до XII століття'2. На цьому етапі держава ще не мала органів, які могли б узяти на себе фіскальну функцію, і вона доручає стягнення податків місту або громаді під кругову поруку, а сама визначає тільки загальну суму. яку обов'язково слід сплатити до князівської скарбниці. Стягування податків за допомогою виборних органів, призначених самим населенням, виникло тоді, коли податки були ще дарами і підношеннями, й практикувалося повсюдно у Київській Русі.

Слід наголосити, що у цей самий час формується інститут посадників (своєрідний прообраз нинішнього інституту представництва), які призначалися на найважливіших територіях і ставали повноправними представниками князівської влади на місцях: вони чинили суд, стягували данину і різне мито. З появою посадників і волостелів (управителів сільської місцевості) формується

система харчування, за якої посадники/як агенти центральної влади князівства, збирали частину прибутку волостей на "харч". Усі вони утримувалися за рахунок платежів населення. На місцях існували і спеціальні пункти збору данини — цвинтарі. Крім данини з удільних земель, до Києва надходила частина прибутків у вигляді сільськогосподарської продукції від феодальних маєтків.

До початку феодальної роздробленості у Київській Русі право Києва на частку прибутків із помісних князівств не бралося під сумнів. Однак після 30-х років XII століття відбуваються зміни у взаємовідносинах Києва і помісних князівств: спостерігається певне зменшення ролі загальнодержавних податків і посилення місцевого оподаткування у територіальних межах князівств. Основною формою місцевого оподаткування для залежних селян стає продуктова рента і різного роду повинності як для залежних, так і для незалежних селян — утримання князівської дружини, ремонт і будівництво доріг тощо. У містах особливого значення набуває феодальна рента, що стягується з міських феодалів за надання ними земельних ділянок дрібним торгівцям і ремісникам. Воднораз на початковому етапі феодальної роздробленості Русі (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII століть) характерною рисою управління залишається система харчування — для утримування центральної влади князівства, речників адміністративної і судової влади за рахунок прибутків окремих волостей'1.

У період панування натурального господарства у більшості держав складалося кілька фінансових планів, а відтак і розписів прибутків та витрат. Це зумовлювало адміністративно-фінансову децентралізацію. Держава задовольняла свої потреби за допомогою натуральних повинностей. а державна фінансова діяльність зосереджувалася у місцевих органах: вони визначали розмір повинностей, розподіляли їхній тягар і на свій розсуд витрачали державні кошти.

Численні фінансові плани вибудовувалися у дві системи — територіальні плани і плани з джерел державних прибутків. За територіальної системи кожна її одиниця мала самостійне фінансове управління, свій розпис прибутків і витрат. Так поступово відбувалося виокремлення спеціальних податків і зборів, які спрямовувалися на фінансування громадських потреб.

Подібна фінансова взаємодія між центральними і місцевими органами влади збереглася й за часів монголо-татарського ярма. Зміни торкнулися насамперед податкового тягаря платників податків, який відчутно зріс через сплату додаткової данини.

Роз'єднаністю і поневоленням більшості земель, що знаходилися на території України, поспішили скористатися сусідні держави — Польща, Угорщина, Молдавське князівство. Вже наприкінці XIV століття під владу Польщі перейшли Галичина і Західна Волинь, Закарпаття прибрала до своїх рук Угорщина, Буковину — Молдавське князівство. Східна Волинь, Поділля, Київщина і Чернігово-Сіверщина відійшли до Великого князівства Литовського.

Подальший розвиток бюджетних зв'язків і системи оподаткування відбувається під впливом і на основі законів держав, у сфері впливу яких опинилися різні території України. У цей час основна відповідальність за сплату грошових і натуральних податків лягла на державу, феодалів, а за сплату церковної десятини — на селянство.

Одним із основних загальнодержавних податків був щорічний земельний податок. На Київщині й Галичині він звався "подимне" (об'єктом оподаткування було обійстя, яке належало селянинові). А на Чернігівщині в той час адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину". На Волині такий податок називався "воловшина" (одиницею оподаткування була ділянка землі, яку обробляли волами). Оподаткування здійснювалося у розрахунку на земельну одиницю — дворище. Крім того, українські селяни відпрацьовували різні повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і будинки, прокладали дороги, зводили мости, давали "стацію" (грошове забезпечення князю і його двору на переїзд). Поступово стація набула статусу постійного податку і сплачувалася грошима.

На відміну від загальнодержавних, більш-менш фіксованих, податків, зобов'язання селян перед феодалами-поміщиками були різноманітними. При цьому форма виконання зобов'язань часто визначалася феодальною залежністю селян. Так, селяни-данинники, які ще не втратили права відокремлення від феодала, платили йому як натуральні, так і грошові податки. Селяни, що втратили право відокремлення від феодала, відпрацьовували на користь останнього повинності, головним чином у вигляді панщини.