Сторінка
3
Як бачимо, урядом першочергово декларується соціальна спрямованість бюджету майбутнього року, тому саме на ній зупинимось.
Одразу ж привертає увагу неконкретність, невизначеність, розпливчастість, можливість двозначного трактування проголошених Кабінетом Міністрів заходів для досягнення визначеної мети (пункти 1–39 вступної частини Основних напрямів).
Передбачається “збільшити видатки соціальної спрямованості державного та місцевих бюджетів як інструменту досягнення соціальних та економічних цілей. Бюджет на 2005 рік повинен сприяти зниженню рівня бідності та підвищенню якості життя населення” (пункт 6). Що мається на увазі під “видатками соціальної спрямованості”, не зовсім зрозуміло. Якщо йдеться про підвищення пенсій – питання номер один поточної політики уряду, – то це не повноваження Державного бюджету. Якщо передбачається підвищити розміри мізерних соціальних виплат тим, хто їх потребує, слід конкретно їх визначити, а не обмежуватись загальною декларацією. Якщо ж мається на увазі збільшення бюджетних видатків на надання пільг та субсидій населенню на оплату комунальних послуг тощо, то хотілося би, щоб уряд більш конкретно визначив свою політику в цьому напрямі. Пільгами та субсидіями не вирішуються питання підвищення якості життя населення – з їх допомогою лише підтримується мінімальний життєвий рівень громадян. І формується, до речі, їхня споживацька психологія.
На стор. 407 Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році” розміщена цікава Таблиця – “Структура доходів населення”. Частка соціальних допомог та інших одержаних населенням поточних трансфертів у його загальних доходах збільшилася з 26,5 відс. у 1999 році до 38,6 відс. у 2003-му. Хіба можна визнати нормальним, коли майже 40 відс. доходів населення отримує у вигляді допомог і трансфертів? Така соціальна політика стимулює утриманців, а не економічно активних громадян. Вона лише дає надмірні важелі впливу чиновникам і підтримує їхню корумпованість, стимулює погоню за дармовими доходами більш інформованих, ближчих до закону і чиновників громадян, врешті-решт загострює суспільні протиріччя. Це шлях у глухий кут, а не до “досягнення соціальних і економічних цілей”. Пільги та субсидії у такому розмірі – це біда Державного бюджету, а не його стовповий шлях. Уряд повинен тримати перспективу на скорочення кількості таких пільг та субсидій з одночасним забезпеченням достойного рівня їх надання тим, хто дійсно потребує цього. А це вже зовсім інша і конкретна політика, про яку в Основних напрямах, на жаль, не говориться[3].
Далі, передбачається “забезпечити поступове наближення розмірів мінімальної заробітної плати, пенсій, соціальних виплат та допомоги до рівня прожиткового мінімуму, при цьому темпи зростання мінімальної заробітної плати мають перевищувати темпи зростання інших мінімальних соціальних виплат та доплат, передусім видатки на фінансування компенсаційних виплат, допомоги ветеранам війни, громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, сім’ям з дітьми та іншим категоріям малозабезпечених та соціально незахищених громадян передбачати у розмірах, що забезпечують підвищення розмірів таких виплат та допомоги” (пункт 8). Вчитаємось: з одного боку, “темпи зростання мінімальної зарплати мають перевищувати темпи зростання інших мінімальних соціальних виплат та доплат”, з іншого, темпи зростання соціальних виплат та доплат “передбачати у розмірах, що забезпечують підвищення розмірів таких виплат та допомог”. Зрозумій, хто може. Уряд не хоче визначати ніяких конкретних орієнтирів соціальної політики і однозначно хоче залишитись з розв’язаними руками при визначенні величин соціальних нормативів у майбутньому[4].
Проголошується “підвищення рівня соціальної підтримки малозабезпечених і соціально незахищених громадян шляхом запровадження пріоритетності політики зростання доходів, у першу чергу працюючого населення, в тому числі через механізм забезпечення зростання рівня зайнятості працездатного населення” (пункт 13). Не можна не погодитись з необхідністю суттєвого зростання доходів працюючих. Проте знову ж таки об’єднуються в одне ціле категорії громадян – соціальних утриманців, з одного боку, працюючих і працездатних незайнятих – з іншого. Соціальна політика уряду стосовно цих категорій має бути прямо протилежною: одним створювати умови для роботи і ефективно стимулювати працю (а це проблема не лише бюджетної політики), до інших застосовувати політику державного патерналізму. Такого розмежування уряд не визнає, він усе звалює в купу.
Останнім часом урядовці широко і кон’юнктурно використовують для реклами своїх економічних досягнень факт суттєвого зростання середньої заробітної плати, який, не виключено, є лише наслідком легалізації її певної частини, при одночасному замовчуванні такого більш суттєвого і загрозливого для соціально-економічного розвитку країни явища, як постійне зменшення частки заробітної плати у доходах населення: з 60,2 відс. у 1990 році до 42,7 відс. у 2003 році (Послання Президента ., стор. 407). Тенденція співвідношення часток заробітної плати і соціальної допомоги у доходах населення вкрай негативна: 42,7 відс. до 38,6 відс у 2003 році проти 60,2 відс. до 26,5 відс. у 1990 році. Якщо у 1990 році доходи населення від заробітної плати у 2,3 раза перевищували їхні доходи, отримані у вигляді різноманітних соціальних допомог, пільг і компенсацій, то у 2003 році – лише в 1,1 раза, тобто вони зрівнялись![5]
Завантажити реферат