Сторінка
2
Історичні події України у рамках окресленого періоду зумовили формування національно-патріотичної ідеї українського народу. На думку Б. Кухти, саме на цьому етапі у свідомості українства формується поняття „вітчизна” – Україна. З цим поняттям деякі автори пов'язують патріотичні обов’язки.
Запорізьке козацтво, будучи символом непохитної волі, мужності і героїзму, впливало на розум і серця підростаючого покоління. Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що кожний юнак мріяв стати козаком. Існувала ціла система відбору хлопців для козацької служби. Досвідчені козаки перевіряли рівень їх загартованості в витривалості на спеку і холод, дощ і сніг, брак одягу, їжі тощо. Слід зазначити, що у тому, що українці сьогодні є народом, нацією, провідна роль належить козацтву, які відстоювали свободу, гідність і честь України як незалежної держави
Ідея національного служіння батьківщині – ідея самобутня, якої не було в давніх імперіях, що не відрізнялись особливим національним покликанням народу, і навіть у візантійській Церкві. Суть цієї ідеї полягає у тому, що небесна слава здобувається за допомогою жертвування своїм життям за християнський народ і батьківщину. Запорізькі козаки підняли патріотизм, поставивши його на рівень чесноти, що веде до духовного вдосконалення через акт жертовної любові.
Створення нових форм організації держави (козацько-гетманської), спричинило національне відродження України. Київське братство та група просвітників Києво-Печерської лаври (П. Могила, І.Гізель, Ю.Немирич тощо) відіграли визначну роль у національно-патріотичному піднесенні свідомості народу. Так, П. Могила за допомогою лаврської братії і братських шкіл займався звільненням національних святинь – церков і монастирів (Софійський собор, Видубицький монастир, церква св. Володимира Спаса-на-Берестові) від уніатів. Прагнучи підняти самосвідомість українського народу в його боротьбі за своє визволення, П. Могила звеличував національних героїв, широко послуговувався надбаннями української культури, виявляючи при цьому ґрунтовне знання народних звичаїв та обрядів.
Продовжуючи традицію древніх письменників і мислителів, Феофан Прокопович, Лаврентій Гірка, Георгій Кониський, Іван Максимович, Григорій Сковорода, Іван Некрашевич і ін., вносили у свої твори нові риси: народну поезію, історичні пісні, прислів'я і приказки. „У давний українській літературі, – писала Н.М. Гаєвська, – ніхто не зумів так просто і в той же час поетично висловити захоплення природою, як це зробив Г. Сковорода .
У творах Т.Шевченко ми також знаходимо яскравий вираз національно-патріотичної ідеї. Образ матері–України посідає особиливе місце в творчості українського поета:
„ . Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чущині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає .”.
Присвячені героїчним подіям минулого України твори Т. Шевченка "Гайдамаки", "Назар Стодоля". Поет у минулому України бачив не рух сил і подій, а страждання живих людей. На думку І.В. Огородника, Шевченко звертав увагу на традиції, зв'язані з визвольною війною українського народу проти . національного рабства і гноблення.
Виховання патріотизму, діяльної любові до вітчизни займає головне місце в системі національного виховання у великого педагога К.Д. Ушинського. Прихильником його поглядів виступає відомий в історії педагогічної думки України М.П. Драгоманов. Він затверджує, що основою патріотичного виховання особистості повинна бути національна культура. У статті “Козацькі традиції на Україні” Драгоманов писав що коли б український народ не був залишений сам на сам інтелігенцією, що „помосковилась і ополячилась”, тоді б козацькі традиції стали б міцною основою для його політичного та соціального виховання, що, у свою чергу, стало б могутнім підґрунтям і для волелюбних прагнень інтелігенції, але трапилось так, що частина тих, що усвідомили (до того ж недавно) необхідність повернення до національності свого народу, незначна, і тому всі розмови про плекання серед українського народу залишків його давньої моральної і політичної культури не мають практичного значення, народ сам зберігав їх, зокрема пісні історичного характеру.
Драгоманов підкреслював, що відняти в українців їх історію було б злочином проти народного духу, нехтування українською історією є політичною помилкою; тому що в цій же історії є такі сторони, знехтувати якими було б страшною моральною помилкою – досить нагадати про героїзм, який не раз виявляв народ малоруський.
Вслід за Драгомановим, прихильниками ідеї національного виховання виступають Х.Д. Алчевська, Б.Д. Грінченко, І.Я. Франко й ін. Так, Франко, відстоюючи українську культуру, відзначає, що інтелігенція не в змозі виховувати народ у дусі патріотизму: „Чи, може, будете вчити народ моральності, чесності та совісності?”.
Історичні кризисні події, що захопили Україну в наступні роки, направили національне виховання народу в русло інтернаціоналізму. Комуністичне виховання в нових умовах було вихованням дисципліни й організованості, вмінням підкоряти свої інтереси інтересам колективу, трудящих усіх соціалістичних країн. Педагоги УРСР А.С. Макаренко, В.А. Сухомлинський і ін. внесли великий вклад у практику патріотичного виховання підростаючого покоління.
Так, розробляючи теорію і методи комуністичного виховання, Макаренко стосувався проблеми розвитку патріотичних почуттів молоді. На його погляд, особливе місце в патріотичному вихованні особистості займає формування почуттів єдності, дружби, рівності і братерства, що поєднують культури міжнаціонального спілкування.
В. Сухомлинський однією з основних завдань радянської педагогіки вважав виховання патріотичних почуттів особистості: „Воспитание патриота и гражданина — одна из самых главных и самых сложных задач нашей … педагогики. Как достигнуть того, чтобы каждый юноша, каждая девушка дорожили святыней, бережно несли ее в своем сердце, чтобы Родина была для каждого тем ярким светом, который озаряет все другое, чтобы весь окружающий мир и — главное — самого себя человек видел только при этом свете?”
Третій етап в історії розвитку патріотичного виховання — відродження української національної самосвідомості. Дослідники І.Д. Бех, М.Й. Боришевський, І.А. Зязюн, М.Г. Стельмахович, О.М. Сухомлинська, Б.Г.Чижевський тощо стверджують, що виховні можливості національної ідеї, мистецтва і культури у педагогічній роботі невичерпні, а розвиток відповідального громадянина сучасної держави безпосередньо зв'язаний з системою національних цінностей, що повинні бути запроваджені у систему освіти молоді: „З утворенням у 1991 р. Української держави, - пише В.О. Сухомлинська, – почалася розбудова нового шкільництва, одне із завдань якого – формування національних ціннісних орієнтацій, національної свідомості та самосвідомості як цінності . Новий зміст нової української школи покликаний формувати у дітей почуття патріотизму, громадянськості, державницької ідеології .” .
І.А. Зязюн, вказуючи на проблему національного виховання молоді України, підкреслює, що інтеграція освіченої та вихованої особистості у всі сфери життя сприяє благу суспільства. „Розвивати молодь, – пише І.А. Зязюн, – означає посилювати інноваційний, творчий потенціал підростаючого покоління, закладати основи майбутнього благополуччя, нагромаджувати сили для прискореного виходу України з кризового стану”. М.Г. Стельмахович, досліджуючи виховні цінності підростаючого покоління в Україні, стверджує, що національна система виховання повинна продовжувати й розвивати національний дух особистості: „ . мудрість нашого народу йде від діда-прадіда, вітця-матері, родини, рідної оселі й материнської мови, землі-годувальниці, від ясного неба і світлого сонця, матінки-природи, від доброго серця й щирої душі, глибоких людських почуттів і переживань, кришталевої чесності й людяності, світлої духовності, сердечної любові до дітей, духу Матері-України”.