Сторінка
2

Виявлення організаторських здібностей у підлітків в ігровій діяльності

4) особливий зміст засвоєння;

5) діяльність, під час якої відбувається розвиток психіки дитини;

6) соціально – педагогічна форма організації життя дитини, «дитячого суспільства»

Всі ці функції дитячої гри визначаються її психологічними особливостями, як бачимо в дослідженнях Л.С. Виготського, С.Л. Рубінштейна, Д.Б.Єльконіна та інших вчених.

Перш за все, гра – це першооснова діяльності, завдяки чому людина змінює світ. Зміст людської гри – у здібності, відображаючи, змінювати дійсне. Саме під час гри вперше формується і проявляється потреба дитини впливати на світ, стати суб’єктом, «господарем» своєї діяльності.

Важливим є те, що у грі важливий не результат, а сам процес хвилювань, пов’язаних з ігровими діями. І хоча ситуації, які програє дитина, вигадані, але почуття, які вона переживає – реальні, справжні.

Така специфічна особливість гри має в собі великі виховні можливості, бо, керуючи змістом гри, додаючи до сюжету певні ролі є можливим програмування певних позитивних почуттів у дітей, які саме грають. По-перше, для людини важливий власне досвід переживання позитивних почуттів. Друге – лише через переживання і можливо виховати належне, позитивне ставлення до діяльності. До того ж, гра має значні можливості, аби сформувати гарне ставлення і до неігрової діяльності.

С.Л. Рубінштейн підкреслює, що дитина, коли грає ту чи іншу роль, не лише просто фіктивно переносить себе і іншу особистість. Входячи в роль, дитина поглиблює, збагачує, розширює саме свою особистість. На цьому ставленні дитини, як особистості, до своєї ролі базується значення гри для розвитку не лише уяви, мислення, волі, але і власне, особистості дитини в цілому.

Гра, з її можливістю умовного вживання у роль, яке неможливе для людини у реальному житті, дає «можливість розмовляти з собою рідною мовою, по – різному кодуючи своє власне «я».

А.С. Макаренко писав: «…Я вважаю, що є дещо хибним вважати гру одним із занять дитини. У дитячому віці гра – це норма, і дитина повинна гратися завжди, навіть коли виконує важливу справу… У дитини є пристрасть до гри і треба її задовольнити.

Треба не лише надати їй час для гри. Треба охопити цією грою усе життя. Все життя – це гра. Між грою та працею немає великої різниці гарна гра схожа на гарно виконану роботу, погана гра схожа на погану роботу.

Спільним між грою та роботою А.С. Макаренко бачив наступне:

Під час кожної гарної гри перш за все докладається робоче зусилля та зусилля думки… Гра без зусиль, гра без активної діяльності – це завжди погана гра.

«Гра приносить дитині радість. Це може бути або радість від творчості, або радість перемоги, або радість естетична – радість якості. Саме таку радість приносить і гарна робота».

«Дехто вважає, що робота відрізняється від гри тим, що під час виконання роботи є відповідальність, а під час гри – її нема. Це невірно: під час гри є велика відповідальність, але якщо це – гарна гра…». Праця від гри відрізняється тим, що, працюючи, ми реалізуємо суспільну мету – створення матеріальних і культурних цінностей… Гра не становить таких цілей: до суспільної мети вона прямо не відноситься, але відноситься посередньо.

Термін «правильна, гарна гра» треба розуміти як гра, яку педагогічно грамотно організовано, гра, яка виховує.

Серед ігор, які мають особливий вплив на духовний, моральний розвиток особистості, треба надати перевагу рольовим іграм. Саме наявність ролей, двопланового самопочуття (ігрового та реального), сюжету забезпечують цій грі безмежній виховний простір.

Сучасна психологія відносить категорію «діяльність» до сфери суб’єктно – об’єктних відносин людин, а категорію «спілкування» до «суб’єктно – суб’єктник». Гру прийнято розглядати як один з видів діяльності (С.Л. Рубінштейн, Д.Б.Єльконін)

Проте, якщо інтелектуальні ігри у «чистому вигляді» виконують операції суб’єкта з об’єктом, то рольові ігри, безумовно, належать до «суб’єкт – суб’єктних». Можна допустити, що інтелектуальні і рольові ігри це не просто два різних види ігор, це різні категорії психологічних явищ.

Рольові ігри, які засновані на суб’єкт – суб’єктних стосунках, ближче за все саме до категорії «спілкування». Отже, можна сказати, що рольова гра – це подвійне спілкування водночас: реальне та уявне (т.т. яке розігрується), вона дає можливість бути паралельно в кількох позиціях.

Роль дорослих в організації ігрової діяльності дітей

Л.С. Виготський пише: «Треба лише поглянути на дитину, аби побачити що в ній заховано значно більше можливостей для життя, ніж ті, які здійснюються. Франк говорить, якщо дитина грає в солдата, робітника та коня, то це тому, що у ній реально в «середині» сидять і солдат, і кінь, і робітник. Іншими словами дитина програє, «випробовує» ті можливості, які ще не використані.

Отже, можемо розглядати гру як засіб і формування дитини, залучення дитини, залучення її до норми і цінностей суспільства. Цей процес «залучення» дитини до суспільства, набуття нею певного соціального досвіду (у вигляді знань, цінностей, правил поведінки, постанов) називається соціалізацією.

Соціалізація дитини – процес тривалий і дуже складний. Будь яке суспільство, яке на кожному етапі свого розвитку розробляє певну систему соціальних і моральних цінностей, свої ідеали, норми і правила поведінки, перш за все, саме зацікавлення в тому, аби кожна дитина, прийнявши і засвоївши їх, змогла жити в цьому суспільстві, стати його повноправним членом. Для цього суспільство в різних формах, завжди цілеспрямовано, починаючи з гри, впливає на особистість через виховання та освіту. За своїм устроєм, суспільство представляє різноманітність пов’язаних і взаємодіючих соціальних інститутів – історично створених форм організації і регулювання суспільного життя людей. Саме через них відбувається засвоєння дитиною правил поведінки і залучення її до громадських норм.

Однак, роль різних соціальних інститутів в соціалізації дитини неоднакова. Одні з них справляються стихійний вплив на дитину в процесі її розвитку і соціального становлення, інші виконують функцію цілеспрямованого впливу на формування її особливості. До таких соціальних інститутів, які дійсно можна назвати інститутами соціалізації, відносяться сім’я, освіта, культура і релігія (43 з.р.)

Найважливіший інститут соціалізації підростаючих поколінь – це сім’я.

Сім’я – вид соціальної спільноти, що ґрунтується на подружньому союзі та родинних зв’язках, т.т. на багатосторонніх відносинах між чоловіком і жінкою, батьками та дітьми, братами і сестрами та іншими родичами, що живуть разом і мають єдине загальне господарство.

Сім’я, родина – найвища цінність на землі, яка робить життя кожної людини щасливим, повноцінним, плідним. Але батьки повинні усвідомити, що вони виконують важливу соціальну роль, адже кожна повноцінна родина є фундаментом здорового суспільства М.Г. Стельмахович розглядає родину як «перше соціальне ц емоційне мікро середовище, в якому розвивається та виховується людина з моменту її народження» З поміж багатьох обов’язків родини чи не найголовнішими було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпеки, смерті, хвороби, «лихих» очей, поганих впливів. Згодом воно набуло узагальненого зміст, виражаючи процес систематичного впливу на культурний розвиток, формування світогляду, духовного світу й моральної поведінки дітей та молоді. Родинне виховання дітей ішло в контексті життя і потреб сім’ї, враховуючи поведінку і вчинки батьків, рідну (материнську мову, працю, фольклор, родинно-побутову культуру, народні звичаї і традиції, мистецтво, ремесла і промисли, вірування, свята, обряди, символи, дитячі ігри та іграшки.)