Сторінка
3
Для успішного виконання цієї місії університетам необхідно провести ретельний критичний аудит своїх навчальних практик, чітко і відверто визначити принципові (конструктивні недоліки) і намітити шляхи і напрямки трансформування навчального процесу відповідно до нових проблем, обставин і можливостей. Стратегічний напрям перебудови традиційної університетської парадигми - це відпрацювання викладацьких моделей, які навчають студентів самостійно здобувати необхідні знання, розвивають їх вищі креативні якості та здібності.
Зрозуміло, що це потребує пильної уваги соціологів і пошуку відповідних методик дослідження цих складних процесів. Важливим викликом для університетів, навчальний процес яких традиційно був орієнтований на локальні та національні проблеми, стає необхідність враховувати особливості та тенденції глобального простору майбутньої професійної та соціальної активності випускників. Інтернаціоналізація студентської аудиторії та викладацького складу потребує розв’язання низки проблем, які не можуть не цікавити соціологію вищої освіти. Це інтернаціоналізація навчальних програм, наповнення їх міжнародними дисциплінами, введення програм, які охоплюють специфіку не тільки країни навчання, але й інших країн і регіонів, проблематику глобального розвитку, програм, розрахованих на іноземних студентів тощо. В той же час університети працюють не тільки на потреби виробництва і ринків праці. Їх важливою місією було й залишається забезпечення національно-культурної ідентифікації, розробка, збереження й індоктринація національно-культурних кодів. Виникає питання – як бути з функцією національно-культурної ідентифікації, коли університети перетворюються на елементи глобального (інтернаціоналізованого) освітнього простору? Як вводити студентів у сучасний глобальний і мультикультуральний світ і, водночас, допомагати їм зберігати та розвивати власну національно-культурну ідентичність? Очевидно, що цей аспект функціонування вищої школи також потребує глибоких спеціальних соціологічних досліджень.
На відміну від ранніх університетів, сучасні університети й інші вищі навчальні заклади є високо бюрократизованими інституціями, в яких зміст і форми навчання детерміновані традиціями, нормами, потенціалом і уподобаннями викладацького складу. Масовізація та комерціалізація вищої освіти спонукають до перегляду цієї моделі і сприйняття студентів як споживачів на ринку освітніх послуг.
Але проблема є набагато глибшою. Справа у тому, що нова студентська аудиторія має усвідомлені різноманітні освітні потреби і інтереси, своє розуміння перспектив працевлаштування і вимагає задоволення цих потреб і інтересів. Університети змушені шукати можливості адаптування навчальних програм до потреб і побажань студентів, шукати збалансовані компроміси між запитами студентів і навчальними ресурсами університету. Соціологам необхідно досліджувати нові моделі взаємодії викладачів і студентів, можливі шляхи її організації на засадах їх демократичного спілкування, перетворення студентів на так званих “академічних громадян”, які мають чітко окреслений широкий обсяг реальних академічних прав і свобод, можливості реальної участі у визначенні форм, змісту і методів навчання, мають голос в обговорення проблем викладання. Ця проблема досить гостро стоїть перед українською вищою освітою, яка досить обережно ставиться до поширення і посилення студентського самоврядування.
Сучасна вища освіта має ще одну нагальну проблему – необхідність радикальної зміни функцій викладача.
Наш час ознаменований стрімким поширенням інформаційно-комп’ютерних технологій, які суттєво змінюють традиційні ролі та функції викладачів. Замість того, щоб надавати студентам інформацію у готовому вигляді, викладач мусить вчити самостійно здобувати цю інформацію, вільно орієнтуватися в інформаційних потоках. Вища освіта відмовляється від традиційної “трансмісійної” моделі навчання, від заповнення свідомості студентів готовими професійними знаннями, які, однак, не є універсальними, не підходять до конкретних ситуацій постіндустріальної практики і не встигають за її змінами і трансформаціями. Генерації викладачів формувалися саме у цій педагогічній парадигмі, і всі заклики відійти від неї протягом тривалого часу вперто ігноруються. Академічне товариство не знає, як використовувати нові (ІКТ) засоби для чогось іншого, ніж для того, що навчальні технології завжди робили – для передачі готового академічного знання студентам. Завдання соціології вищої освіти - вивчати цю ситуацію, визначати наявні складнощі і перепони, з якими стикаються викладачі під час опанування нових функціональних обов’язків і нових викладацьких технологій.
Безумовно, соціологія не може проходити повз проблематику університетської автономії, академічних прав і свобод. Університети завжди прагнули автономії від держави, церкви і політиків. Але у наш час виникає ще один її вимір. Становлення “економіки, що ґрунтується на знаннях” призвело до того, що бізнес, приватний сектор стає активним замовником і споживачем наукових розробок, та відповідних кадрів, наполягає на необхідних йому наукових і навчальних програмах, все більше претендує на участь в управлінні університетським життям. Все це спонукає університети до пошуку і відпрацювання нових форматів своєї діяльності і змушує розглядати автономію не тільки як важливий культурний символ університетської ідентичності, але й як інструмент практичного вирішення різноманітних завдань адаптації до нових реалій і подальшого розвитку.
Університетська автономія не є об’єктивно заданим, готовим універсальним форматом, який треба лише очистити від нашарувань, неточностей, максимально прояснити його смисл, параметри і вимоги та закріпити все це законодавчо. Справа набагато складніше, бо у кожному конкретному випадку, в ту чи іншу епоху, на тій чи іншій території характер і рівень, повнота університетської автономії завжди є результат боротьби, змагання університетів і влади, підсумок переговорів політиків і інтелектуалів, державних структур і академічних кіл, результат публічного дискурсу, що втілюється у відповідному соціальному конструкті, в особливій ментальній схемі, за допомогою якої люди сприймають соціальні реалії і будують свою поведінку.
Спостереження і деякі емпіричні дані свідчать про те, що в українському суспільстві ( в тому числі й в університетських колах) працює декілька спрощених і збіднених соціальних конструктів університетської автономії, які побудовані або на презумпції моральної та інтелектуальної непогрішимості університетів, або, навпаки, на презумпції їх корумпованості та безвідповідальності.
Однак, якщо помістити проблему соціального конструювання університетської автономії у поле соціологічної рефлексії, то відразу виявляється обмеженість таких тлумачень і стає очевидним, що ця проблема кореспондує зі специфікою всіх внутрішніх і зовнішніх контекстів вищої освіти, всього її соціокультурного поля.
Соціальне конструювання університетської автономії відповідно до реалій “суспільства знання” тягне за собою перегляд практично всіх основних параметрів університетської діяльності. Перерахуємо деякі з необхідних змін: встановлення принципово іншого балансу свободи і відповідальності університетів; радикальне посилення внутрішньої університетської демократії, запровадження дійового контролю над керівництвом з боку колегіальних органів університетського самоврядування; набуття принципово іншої ваги і значення студентським самоврядуванням, суттєва активізація діяльності асоціацій університетів, наукових товариств, спілок тощо заради реального захисту інтересів університетів, лобіювання цих інтересів в органах законодавчої та виконавчої влади.